Естрела Асферіс - Несвідоме одруження, Естрела Асферіс

Мої спроби пояснити Мел ситуацію не подіяли, вона продовжила наполягати на своїй точці зору:

- Що ними рухає? Це ж найманці? Значить гроші? Ти не думала перекупити їх, заплативши їм більше?

- Ні. З ними цей варіант не пройде. Навіть якщо вони і візьмуть гроші, то тільки щоб приспати пильність. А рухає ними наказ глави клану.

- Схоже, ти знаєш про них більше, ніж я. Але все ж, чому для них так важливо виконати наказ глави клану? Перевертні, звісно, теж змушені підкорятися Главі, але ми можемо обійти неприємні нам накази. У чому тут справа?

Незважаючи на мої спроби своїми короткими відповідями дати зрозуміти, що це не тема для обговорень, Мел хотіла знати більше. І я вирішила відкрити перед нею завісу однієї з моїх таємниць:

- Ти коли-небудь стикалася з дроу?

- Ні. Чула, що про них є дуже небагато інформації, але зблизька жодного разу не бачила, - відповіла Мел.

- Зараз ми маємо справу з дроу. Якщо коли-небудь побачиш когось із цієї раси, тікай не озираючись, - дала я їй слушну пораду, дуже сподіваючись, що вона їй не знадобиться.

- Чому? - не зрозуміла Мел, продовжуючи наполягати на своєму, - Я досить досвідчена в боях із різними суперниками.

- Повір мені, ти їм не рівня. Навіть один воїн раси дроу практично без зусиль здолає тебе. Якщо ж проти тебе буде більше супротивників, вони розмажуть тебе за дві секунди. У тебе є шанс залишитися в живих тільки якщо ти їм навіщось потрібна, і то ненадовго. У всіх інших випадках на тебе чекає швидка або довга й болісна смерть.

Моя відповідь не залишила Мел байдужою, вона напружилася і трохи прискорила крок, але все ще не перейшла на біг. Кілька хвилин вона розмірковувала, швидким кроком прямуючи за мною, і вже коли я думала, що питання закінчилися, вона запитала:

- Ері, звідки ти стільки знаєш про своїх супротивників?

- Тому що, на жаль, я теж належу до цієї раси, - зізналася я.

Мел повністю зупинилася, в шоці витріщившись на мене. Пару секунд вона робила глибокі вдихи, щоб трохи прийти до тями. Нарешті через півхвилини від неї пролунало:

- Що? Ти мені щойно описувала найнещадніших убивць у світі. І тепер кажеш, що ти одна з них?!

Так, знаю, моє зізнання могло викликати шок у будь-якого жителя найближчих королівств. Про дроу знали дуже небагато, і то, здебільшого про нас ходили досить похмурі байки. Але ніхто з тутешніх земель не знав наші справжні можливості, хіба що парочка фахівців. Моя раса не тільки вміє і любить вбивати, але у нас є такі прийоми, способи, та й допоміжні предмети, про які ніхто ніколи не чув, та й не стикався. Переважно тому, що ми доволі рідко забрідаємо в чужі землі, вважаючи за краще мешкати у своїх печерах або поблизу від них. Виняток становлять одинаки, вигнанці, або шпигуни.

Я не витримала, і знову схопивши її за руку, потягнула за собою, чесно сказавши:

- На мій превеликий жаль, ти маєш рацію.

Пару хвилин ми йшли у швидкому темпі. Я оцінююче поглядала по сторонах, прислухаючись до своїх інстинктів та інтуїції. Мел обмірковувала інформацію, що їй відкрилася. Нарешті від неї донеслося:

- Гаразд, якщо ти кажеш, що потрібно триматися від них подалі, то я тобі вірю. Давай прискоримося.

Мел зрештою перейшла з кроку на біг. Я пішла за нею, також прискорившись. На бігу спробувала сказати Мел, що нам потрібно розділитися, але чи то вона не почула, чи то просто проігнорувала. Пару хвилин ми бігли, звертаючи то в один, то в інший бік, коли я зрозуміла, що потрібно забиратися на дах. Петляючи вуличками і провулками, ми, звісно, заплутуємо супротивників, але нам потрібно розірвати дистанцію.

Тому, показавши рукою на дах найближчої будівлі, я почала плести заклинання левітації. За півхвилини ми з Мел були на даху. Вона, щойно ми опинилися там, хотіла змінити іпостась, але я заперечливо махнула головою. Озирнувшись навколо, я потягнула Мел подалі від того місця, де ми були ще кілька секунд тому.

Оскільки я залишила заклинання левітації в робочому стані, то нам було легко переміщатися. Хвилин п'ять ми бігли, не розмовляючи, тільки знаками показуючи одне одному, куди рухатися. Ми були все далі від воріт. Я роздумувала над ситуацією і словами Мел. Як би було добре, якби я належала до іншої, менш кровожерливої раси. Але, на жаль, щось із цим зробити неможливо. Єдиний вихід - боротися з долею, що для мене означає тікати.

Звісно, я розуміла, що вічно тікати мені не вдасться. Коли я втекла вперше, то знала, що просто даю собі невелику відстрочку. Навіть вступаючи до Академії, я розуміла, що вона не вирішить усіх моїх проблем, може лише частково. Випускники Академії навіть після випуску перебували під її захистом. І далеко не всі воліли боротися з Академією. Але хіба дроу якоюсь мірою не фанатики? Ми заради досягнення мети, чи то влада, чи то помста, чи то ще щось, підемо на все.

То чи варто було сподіватися на допомогу? Чи не перебувала я, і досі перебуваю під ілюзією, що Академія мені допоможе? Напевно, зараз уже ні, якщо втекла звідти. Але хіба я не йду курсом, який мені позначив Аделаус?

Завжди з моменту смерті батьків я покладалася тільки на себе. А зараз що? Сподіваюся на допомогу Академії, Аделауса. Вплітаю інших, і Мел зокрема, у свої проблеми. Чи не час знову ставати самостійною? І якщо це означає, що пора йти, назавжди розпрощатися з Мел, то так тому і бути.