Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.

Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було, — клалося на годину.

Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi — високе самотнє дерево.

«Це той дуб над ярком», — подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.

Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи — i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його — цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде — вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвiється…

Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог, мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.

— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?

— Я… нi… я…

— А чого ж тобi туди треба?

— Я… менi… треба менi…

Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.

— Ну? — питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

— Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! — промовив мiщанин. — Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.

Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: «Еч захвойданки бiсовi!»

Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.

«Попитаю цього, — подумала. — Уже ж вiн знає, то, може, скаже».

Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:

— Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.

— А тобi нащо?

— Чоловiк мiй там сидить… — промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

— Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?

— Нi за що…

— Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив — та й нi за що! Шахраї проклятi!

Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.

— Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.

«Боже мiй! — думала собi. — Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв».

Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.

— Здоровi були, панночко!

Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.

Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

— Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..

Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:

— Здоровi були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.

— Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.

— Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…

Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:

— Ну?

— Адже це острог?

— Ну?

— Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…

— Ну?

— Пустiть мене побачити його!

— Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.

— А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:

— Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?

— Нi…

— Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя, — тодi й пустять.

— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

— Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер — марш собi, не стiй тут, не можна!..

— Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..

— Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: «Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!»

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, — вона їм розказала…

— Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.

Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:

— Сидiр Харченко!

Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

— До