Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

— Чого тобi?

— Менi чоловiка побачити.

— Якого чоловiка?

— Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi… — А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати, — вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:

— Пiдожди!..

— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловiк. — Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра, слiдствувателевi нiколи сьогоднi!

— Ой боже мiй! — злякалась Гаїнка. — А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!

— Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.

Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.

— Що тобi?

Вона низько-низько вклонилася:

— Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..

— Не можна його бачити. Вона так i похолола.

— Не можна бачити, сказав слiдчий, — бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.

— Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..

— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер — нiякi

— Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..

— I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…

Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.

— Дочко! Дочко! Що тобi? — злякалася мати. — Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?

— Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…

— А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!..

А Гаїнка тiльки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

— А що, Остапе, чути за твого зятя?

— Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.

— Ну, одначе, що ж саме за його чути?

— Да така чутка, що вже й не вернеться.

— Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…

— А буде…

— Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?

Остап глянув на Терешка.

— Як то?

— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю, — що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..

Остап подумав…

— Треба пiдождати суду.

— А заведено! Дак виходить — так?

— Нехай буде й так.

— Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?

— Ну, то дурниця! — вiдказав Остап. — Я не попущу.

— А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?

— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.

— I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!

— Буде, свате, крiпке.

— А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте — жiнота ця… Якби не попсували справи…

— Гаразд!

I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.

— Здоровi! З вiвторком!

— Здоровi, свате! — вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.

— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?

— Таке вже наше здоровля! — вiдказала за неї стара. — Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.

— Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?

— Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.

— Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас, — мати тебе кличе.

— _ Не пiду я тепер.

— Iди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину. — Убирайсь!

— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.

— Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! — Вiн повiв її з хати за руку.

II. У ТЮРМI

Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку — тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi — туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.

Це — злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут, — яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.

Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi — ця темниця.

До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..

А люди… Боже!..

Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, — вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши,