Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

озивалась розбитим людським голосом. Двi пригнiченi безмiрним горем жiнки ходили, як двi мари, ворушились, робили щось, iнодi вдавались одна до однiєї словами, — видко було, що живi. Але хто зазирав до цiєї хати, тому здавалася вона труною…

Та й зазирало небагато. Спершу то бiгали деякi кумасi цiкавi: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони пiсля його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вiтала, а дуже цiкавого їм нiчого не виявилось, то вони скоро й покинули бiгати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта хотiв був раз своїми жартами смуток розвiяти, але в цiй хатi його шуткування плачем озивалося i здалося всiм i йому самому таким дивним, що вiн зараз же змовк. Одвiдувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько нi разу не зайшов. Часто зазирав дiд Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, i тепер її лихо було дуже тяжке дiдовi. Вiн дивився на неї, хитав головою, думав i казав:

— До знахаря треба, от що… Тiльки доброго треба, щоб умiв одшептати.

I почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозумiла, куди й чого їхати, а зрозумiвши, вiдказала:

— Не хочу…

Умовляв-умовляв дiд, — не пособилося. Мусив облишити.

Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче пiти в город до панiв, щоб пустили її до Зiнька, але не могла йти i дома ледве чапала по хатi.

А про Зiнька не було чутки. Викликав слiдчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в острозi — дожидає суду.

Одного разу надвечiр Гаїнка була в своєму садку, аж над самою рiчкою, пiшла витягти дiжку, що там замокала. Ще не дiйшла до рiчки, почула, що хтось iде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, смiючися:

— Здорова, Гаїнко!

Ледве вимовила: «Здоров», — i хотiла йти далi, обминувши його. Але вiн припинив її:

— Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотiлося бачити! Ех, та й молодичка з тебе — первий сорт! Што хароша, то хароша, вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не бiда, вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово — скучив!

Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова. А вiн думав, що їй хочеться слухати, i провадив своє далi:

— Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю… потому што такої молодички у нас — ну, просто нема-нєту, та й годi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий, — давай любов завидьом!

Вiн обхопив її за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його лiктем у груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася — чи не женеться.

— А що ж, дочко, де дiжечка? — спиталася мати, виходячи.

— Там… Я не взяла… — вiдказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотiла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пiшла сама.

Всю нiч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите — про Микиту… про Зiнька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i спала аж до обiд. Мати не будила її. Прокинулась, пiдвелась…

— Це вже день, мамо?

— День, дочко.

— Це я так довго спала?

— Аби на здоровля, то спи, дочко.

— _ Нi, я встану.

— Добре! Ось зараз обiдати будемо! — казала мати, радiючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє,- це було вперше вiд того дня.

— Нi, я не обiдатиму, — вiдказала Гаїнка, — менi треба до Зiнька йти.

— Як то — до Зiнька? — спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досi блудить _словами. — Що це ти кажеш, дочко? Як це ти пiдеш до Зiнька?

— Я пiду, я хочу його побачити.

— Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

— Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати — що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

— Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода, — ти доступишся. Тiльки не ходи сьогоднi, — ти ще хвора. Iди завтра.

— Пiду сьогоднi.

— Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю нiч, — так обняли думки та той невпокiй, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвiдати!..

«Боже мiй! Що ж я наробила? — думала вона. — Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!..»

Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її — вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.

— Уже йдеш, дочко?

— Iду, мамо.

Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.

— Ти поснiдай, дочко!

— _ Не хочу, мамо, — в душу не йде.

— Дак вiзьми в город, — уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.

— Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину, — не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.

Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи