Foma - Вільні, Foma

     — Вони підірвали дамбу. Як наслідок загинули люди,  а фауна зазнала великих втрат. І скільки зруйнованих осередків людських життів? І вони знову погрожують нам ще однією катастрофою — вибухом АЕС. Скільки людей має загинути, щоб світ збагнув ціну людського життя? Чи це бій не між людьми, а проти самого життя?

    — Ну, бачиш, російські люди, навіть в супроводі Вагнера неспроможні були заглянути страху в очі. Що там говорити про волю?

     — Але ж вони самі говорять, що ми однієї крові. Та все ж ніяк не можуть змиритись з тим, що ми абсолютно іншого духу і роду. Чи не знають вони цього? Чи настільки боягузливі собаки, що і не заскавчать як їм хвоста притиснеш?

     Яна припаркувала машину і ми вийшли. Вона віддала мені ящик полуниці, і взяла два пакети з продуктами.

     — На борщ залишишся?

     — Ну, а як же.

     — Ввечері теж приходь я щось придумаю, може млинці з полуницею. Чи пиріг. Любиш пироги?

     — Люблю. Але ввечері мабуть не вийде.

     Ми піднялись в квартиру. Там було як завжди затишно і ясно. Дві кімнати, санвузол розділений з ванною, і кухня, яка слугувала вогником усієї квартири, де за столом збираються члени всієї родини. В школі нас навчали остерігатись незнайомців, адже ніколи не знаєш, хто з твоїх сусідів тримає ніж за твоєю спиною. Але хто вірить в чудо, та знаходить його!

     — Дякую! Борщ як завжди невимовно смачний.

     — Якщо ввечері зможеш то, обовʼязково приходь.

     — Вельми вдячний вам. За можливості обовʼязково зайду.

     На 91 трамваї я доїхав до Старого Міста. Не далеко біля Порохової брами, я звернув до внутрішньої сторони і пішов вздовж крамничок чиї крамники безтурботно махали мені, коли я підходив роздивись ціни на страви. Я пройшов вулицею під Тинським храмом і вийшов на Староміській площі. Посеред неї стояла палатка, а біля неї інсталяція російського опозиціонера. Людей сьогодні було сильно менше ніж у попередні вихідні. Кругом розливали свіже пиво, а поруч з пивними лавками стояли будки з трдельниками.

     Праворуч, зі стіни на мене дивились стрілки годинника. А ліворуч на них, — знизу верх, як завжди, — дивився простий люд. Безліч туристів затамувавши подих, дивились скрізь екран на годинник передчуваючи диво. Заворожені зіниці були скляні і не живі, як і алюмінієві очі їх металевих лінз. В призмі пікселів вони не бачили контрасту справжнього світу.

     Попереду ще був «Західний будинок», але я звернув в бік музею секс-машин, що був присвячений людській вроді та сексуальності, але назва як ніяк краще описувала сьогоденнішню людину. Людські машини чиї діла корисливо використовують монархи нікому незнаних племінних общин. Принаймні свободи в них стільки ж як і в машини. Не більше ніж її власники їй запрограмували.

     — Привіт. Ти з нами лишишся?

     — Сьогодні не вийде. Що сталося?

     — Гафу розповів Ардаку з Бахиджаном, що акулаки знову дали собі волю. — Недалеко від входу до старого будинку стояли Гафу і два дебелих хлопця. — Вони вже 20 хвилин там стоять. Щойно виходить якийсь росіянин, Гафу відразу вказує на нього, мов він один з тих мамбетів які загубились, і всі разом навчають їх. Вчора так стояли дві години. Дикий. — Засміявся Жанат. — З 6 вечора так 7 побили, а того, що треба, так і не знайшли.

     — А поліція не знає чим ви тут займаєтесь?

     — Якщо раптом обʼявиться — нас тут вітром не буде.

     — Ну, зрозуміло. Щасти тоді. — Розпрощавшись з хлопцями, я пішов угору по вулиці.

      Я пройшов національний музей і почимчикував на вокзал. Там я знайшов багато кольорових німців, вбраних у смішні підтяжки, шорти вище колін, і чобітки з пірʼям між шнурків. Вони пили пиво, і як завжди голосно кричали, весело наспівуючи собі в бокал, постійно перехиляючи на себе рясне пиво.

     Я зайшов всередину і побачив там Єгора. Високий хлопець стояв серед натовпу, махаючи мені своїм кудрявим волоссям. Я пройшов трохи до нього. Огорожа зі снуючих навкруги людей постійно мене затримувала, і не давала мені протиснутися до нього. Я підійшов на пару метрів від нього, і якась сила потягнула його у протилежний від мене бік. Здавалося, люди спеціально не давали мені протиснутись до нього, помітно лізучи під ноги.

     Нарешті пройшовши натовп, я втратив його з виду, і тут же згадав, що він спустився в метро. Я хутко побіг до низу, але коли вийшов на платформу, поїзд рушив залишаючи по собі невідомість. Телефон у мене розрядився, тож я дочекався наступного і поїхав слідом. На наступній зупинці я піднявся на верх, постійно швиряючи поглядом на всі сторони з надією знайти туриста. Я вийшов на вулицю і ледь не бігом став гамсати по всій вулиці. Але усюди було порожньо.

     Біля клубу де Жанат з Гафу караулили росіянів, я сподівався почути їх. Може вони могли бачити високого, патлатого туриста в чорних окулярах? Але і їх я там не знайшов. Я пішов назад, обходячи найвідоміші місця, куди вперше мав би йти турист. Швидко обійшов каплички, та усі будки, де трдло крутило трдельники. Де розливали найсмачніше пиво, і продавали найкращий ром. Але марно. Ніде його не було.

     Я вже змирився з поразкою, і крокував на вокзал з надією зарядити там телефон. Аж раптом попереду мене заграла тиха пісня. Вона секундою остудила мій розум і я остовпівши забув про все на світі. Це була Анна-Марія, а поруч з нею якийсь патлатий мексиканець. Пару хвилин я зовсім не наважувався думати, тоді ще трохи постоявши, я відчув, що раптом рушив вперед зовсім не віддаючи нейронних сил. Щоразу зупинявся, і так по колу поки не дійшов до тих дверей, де вона ввійшла. Не може бути! Це точно не вона, — запевняв я себе відчуваючи як щось всередині закипає. — Невже результат завжди такий очевидний, що з висоти прожитих подій, почуття дурня, вже притаманно сідає на зачіску? Чи це завжди було ідилією студенних жебрацьких сердець?