Foma - Вільні, Foma

Десь між тінями війни та яскравими вогнями європейських міст він шукає відповіді. Що робити, коли серце обтяжене спогадами, а світ навколо здається чужим і байдужим? Подорож крізь вулиці Праги й лабіринти власної свідомості веде до зустрічей, які змінюють усе. Незнайомці, філософські бесіди, нічні пригоди та невпинна боротьба зі своїми демонами. Це більше, ніж історія виживання — це виклик долі, де війна, свобода, любов і людська сила стикаються у вирі незабутніх подій.

Прага

     — Добрий день, 200 доларів обміняти можна? 

     — Promiňte, не розмовляю англійською.

     В невеличкій кімнаті висів старий годинник. Стрілки втікали в майбутнє, ніколи не повертаючись в минуле, та завжди циклічно повторюючись, цинічно споглядаючи за невтомним маршом старості.

     Охайний чоловічок стояв за склом і не міг зрозуміти, що я від нього хочу. Я вказав йому на доларові купюри:

     — Крони. — Сказав я, вказавши на курс на вивісці навпроти. — Потребую обміняти валюту. — Нетерпляче, я намагався пояснити йому жестами.

     — Nerozumím, — зневажливо стенув він плечима.

     Поки я замешкався вигадуючи як ще можна було пояснити йому, він повернув вивіску, і проводячи по мені скупим поглядом, вказав на годинник. Звідти на мене дивилась 6, яка вже в котре не спізнювалася приймати  вахту. Це в 4 раз за сьогодні я виходив з обмінника, ніколи нічого не міняючи.

    Я вийшов на вулицю і поплентався в бік метро. «Там точно вони мають працювати», — прискорюючи крок заспокоював я себе.

     Сонце вже випускало останні промені на дахи будинків. Вітер поступово вщухав не залишаючи по собі холоду, який розвіювався людьми, що неслись звідусюди передчуваючи прийдешній вечір пʼятниці. На їх меланхолійних обличчях по контурам виднілось свято — разом з весною прийшли вихідні. Але я не знав, чи варто мені було радіти, адже не раз чув, як європеці закидають всі свої справи подалі, і місцевої валюти я не знайду ще два дні! Обмінники не відновлять свій денний цикл роботи на вихідних, тож два дні я буду вимушений шукати гроші на житло деінде.

     Я перебував у Празі менше тижня, тому не сильно орієнтувався на місцевості. Зрештою, я знайшов звідки плине весь потік людей і поступово зближався з джерелом. Вздовж вулиці якою я ішов, ходив трамвай. Здавалося, він зупинявся прямо навпроти метро.

     Я досі не навчився розраховуватись в громадському транспорті, тому всюди переміщався виключно піша. Праворуч від мене виднілась Влтава, — річка, що однїєю своєю назвою нагадувала про батьківщину. Про дім де триває війна. Тут, ніхто не переймався тим, що сотні людей вмирає щодня через війну. Можливо вони такі спокійні, бо не вірять, що люди можуть творити нелюдські злочини? Там війна, а тут це лиш поріддя хворих? Усіх влаштовував комфорт набутий без натяку на щось настільки неусвідомлене як війна в 21 столітті, але зараз світова економіка мінливо оглядається на ситуацію в Україні, нехотя приймаючи сотні тисяч біженців. Та людям всеодно байдуже, для них це лиш обставини за яких життя не повинне змінитись. Вони довірили свій голос уряду, тож хай він і вирішує за них свої проблеми. Вони громадяни а не фаталісти. Не їм займатись бюрократією, і проводити диспити на право траншів допомоги тим, хто щодня вирує в грайливому стані між життям та смертю. Завжди лотерея, і ніколи не перемога на користь людей.

     — Вітаю! Не підскажете як знайти тут обмінник?

     — Мусите пройти до того скупчення, і біля входу в метро, під сходами.

     — Дякую! — щасливий я, що мене зрозуміли, знову закутався в шубу думок.

     Скільки коштує 1000 євро гуманітарної допомоги? І навіть кредит не візьмеш, якщо ціна вимірюється в життях людей.

     — Вітаю, ви ще працюєте?

     — Ано.

     — Можна у вас 300 доларів обміняти?

     — Ано!

     Я переможно вручив купюри, і став радісно чекати, передчуваючи скоре повернення до готелю. Навколишнє середовище було геть незвичним для мене після року війни в Україні, тому потрібно було постійно відновлюватись, втікаючи від тутешнього колориту.

     — Тримайте. — Протягнув мені руки працівник.

     Подякувавши, я зауважив як чоловічок провівши мене поглядом прийнявся зачиняти будку.

     Місяць у небі вже розчинив у сяйві чорне небо. На землі і досі ходили люди, завжди єдині в тому як має виглядати завтра сонце. Щось в цьому світі є сталим, та не життя людей, які в парі тисяч кілометрів прокидаються серед ночі від граду. І не тому, що аж надто вони бояться криги, що падає з неба, а тому, що люди найкраще відчувають, що найбільше їх лякає.

     Люди давно вже навчились копіювати в природи ідеї, але так невміло використовують — знецінюють її мудрий прагматизм. В день коли люди припинять вбивати друг друга — сонце погасне, бо не повірить у мінливість людських поривань.

     Я пройшов три квартали і завернув за ріг. Там був мій готель.

     — Де так довго був?

     — Шукав де гроші обміняти. Біля метро, перед самим закриттям мене один дядько прийняв.

     — Сідай, я піцу приготувала.

    Я не уважно поглянув на стіл. Там стояв апельсиновий сік і нарізка боварської ковбаси.

     Поки я сідав за стіл, мати вже діставши з духовки піцу, розтягнувши мить посмішкою — сідала за стіл.

     — Як тобі місто?

     — Місто як місто, нічого цікавого.

     — Люди скільки мріють побачити Прагу, побувати тут. А ти навчатись приїхав! Ходив сьогодні в університет?

     — Ходив.

     — Що сказали?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍