Павлюк Олександр - Минуле поколінь, Павлюк Олександр

В першій половині 18 століття Гетьманщина все ближча до повної експансії Російською імперією. В спробах повністю заволодіти українськими землями, виникає загроза з боку Османської імперії, що вимушує російську знать повернути гетьманат. Молодий син Глухівського полковника, Яким Глондар, отримує лист від свого батька в якому він дізнається, що після чотирьох років вимушених поневірянь і втеч від репресій, вони нарешті можуть побачитися. Дорогою до столиці він зустрічає своє кохання, відданих побратимів і що важливіше, безліч запитань відповідь на які він намагається отримати на шляху, який закінчився лише почавшись.

Розділ 1

Хвойний ліс в любу пору року, здавався князю Яшинському, чимось дуже рідним і величним. В дитинстві він годинами блукав стежками, що проходили повз масивні коріння ялинових дерев, обгинали покриті мохом валуни і лише річка заставляла шлях перерватись на добрих два метри, щоби знову продовжити вести шлях на іншому березі.

Мати боялась за малого сина, тому не відпускала його без варти, проте хлопець завжди ловив момент, аби самому втекти до бору, самому доторкнутись до старих стовбурів і під ними же спостерігати за сходженням ранкового туману.

Хвойний ліс був могутнім і чарівним, в любу пору року чи дня.

Не знав лише молодий князь, що вже у зрілому віці, рідні стежки стануть йому за останню дорогу, а виточене каміння біля річки – останнім притулком перед гибеллю.

Юстим біг важко дихаючи, дивився лиш вперед і зрідка поглядаючи під ноги, щоби великі коріння ялинок не стали на заваді до втечі. І хоч була ніч, повний місяць світив яскраво, дозволяв бачити усе навколо. Вільний простір між верхівками дерев, відкривав зорі, що час від часу падали й зникали, чи то на темному небі, чи то між гілками хвойних дерев.

Він чув як відлуння у лісі, проносить перегукування переслідувачів, що неслись не жаліючи коней, а ті в свою чергу, здавалось, втоми не знають.

Ледь не втративши свідомість від гонитви, Яшинський вибіг до річки. І маючи секунди на рішення, куди тікати далі, зрозумів, що доля вирішила усе за нього. На іншому боці вже стояв вершник, який здався справжнім дияволом, а за спиною ще два повільно крокуючих, на чорних конях, наїзники.

Серце Юстима на мить зупинилось і почало битись так сильно, що серед тиші яка запала, він чув кожен удар. Течія річки рухалась під легким наклоном, звідти ж подув вітер. Гілки дерев зашелестіли, потік води набрав природнього шуму, а сам Яшинський знову відчув свіжий нічний подих.

За крок до смерті, оточений нею з усіх боків, він дав перший і останній бій у своєму житті, бій, який не мав жодного значення і був приречений на поразку. Він чув як один з вершників позаду нього наближається. Рука потягнулась до пояса, в надії дістати кинжал, швидкий оберт і з криком він отримав кулак у скроню.

Юстим звалився просто на каміння, вдарившись головою, глибаючи від страху, що охопив тіло. Проклинав усі можливі божества, його вбивць і їх матерів. Просив помилування, погрожував стратою, намагався намацати рукою бодай щось, що допоможе йому вижити. Вершник зліз з коня, відкинув накидку на сумці сідла й дістав з неї те, що смертельно блиснуло в світлі місяця.

- Не смій!

Ще на крок ближчий, впевнений і повільний. Вбивця напружив руку.

- Ти, сука, чуєш що говорять? Я КНЯЯЯЯЯЗЬ!!!!, - крикнув надірваним голосом Яшинський, увірвавшись на самому кінці.

Зброя блиснула вдруге.

 

 

 

***

- Отже, Якиме, ти шукаєш батька, - сказав про себе Дід Євтимій. Після чого, закинув гачок саморобної вудочки, за метри три від себе.

Яким, не бачив потреби відповідати на те, що було сказано радше для запобігання ніякової тиші, аніж для уточнення. Втім, відповів.

- Шукаю.

Дід Євтимій протяжно видихнув і вилаявся, але не через проблему хлопця, а через рибу, яка наче показово, на коротку мить вистрибувала з води і ніяк не хотіла потрапити у сітки.

На вигляд йому було років 70, з білим-білим сивим волоссям і густими вусами, що й придавали чоловіку віку. Проте, Яким знав, що Євтиму трохи більше 50-ти років, а його відносно кволий вигляд старця, недооцінювати не варто.

Раніше, будучи на службі полковника Дмитра Горленка, він супроводжував цінні вантажі, від важливих документів, до скринь набитих коштовностями. Не раз доводилось відбивати набіги безпечних бандитів, а деколи, доводилось битися й із козаками з Січі, які не були повідомленні про можливий «політичний» конвой. Одного разу, його навіть взяли в полон, відвезли на Чортомлик і відпустили за місяць, адже Євтим був надзвичайно комунікативним, і зміг майже побрататися з кожним, хто того дня вів його закутим до дерев’яної темниці.

З часом, чоловік прийняв рішення покинути службу і відправився південніше, в район Полтавщини, де проживала його рідня. А за гроші зароблені під час служби, зміг привести до ладу все подвір’я і навіть віддав значний кошт на побудову храму.

Від його минулого, залишились тільки шабля з пістолем, заховані на горищі хліва і спогади, які він часто прокручував у своїй голові ловлячи рибу. Цього ж дня, ні комунікативність, ні доброзичливість, не допомогли Євтиму запобігти тиші, яка почалася з новиною про пошуки Якимом свого батька, а рано чи пізно, вона мала перерватися.

- Не дивина, що ти прийшов до мене, - вимовив притихло Євтим, - Свирид Глондар, якого ще кликали «Холод», отримав таке прізвисько за холодний розум. Всі козаки знали, що яке б рішення твій батько не прийняв, воно буде виважене і завжди тверезе, - Євтим вдруге закинув вудочку і замовк.

- Одне з таких рішень, врятувало мені життя, - вимовив за мить голосом, який передав усю важкість думок.

Яким уважно вдивлявся у «старця» і боявся, що той раптом обернеться до нього й подивиться у відповідь. Він знав рідну доброту Євтима, вважав своїм дідусем попри відсутність кровного родичання, але не міг витримати погляд старого козака, який так багато прожив у житті.

- Я відправлявся з Гадяча, як раптом, мене перехопив гінець, назвався Шипилякою і передав листа з печаткою батька.

 

***

Яким закинув до лляної сумки, що була прикріплена до сідла свого сивого коня, солонину, яку купив у корчмаря. Той навіть не торгувався, що сильно здивувало.

«Усюди люди дадуть більше, а тут покладуть менше, та ще й візьмуть за недостачу гроші. Нехай», подумав хлопець і сів на жеребця. Виїхав на дорогу, довкола вози, групи московитів зі зброєю, що перевіряли ввезення і вивезення, малі діти бавилися вирізаними шаблями, а хто батька не мав чи сам зробити не міг - задовольнявся звичайним патиком, що було не менш ефективно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍