Foma - Вільні, Foma

     — А варто?

     — Пообіцяй мені, що не дивлячись ні на що, доведеш свою давнішню мрію до пуття! — вона зовсім мило, але геть серйозно виголосилась. — Щоб між нами не було…

     — Хіба в цьому є сенс?

     — Пообіцяй мені! — її миле обличчя на мить посерйознішало і очі її стали незворушно слідкувати за моїми. — Пообіцяй!

    — Добре.

     Я поцілував її і ми пішли далі.

     Ми підійшли до Карлового мосту. Їй зателефонувала мама, тож їй довелося пʼяним голосом відповідати на дзвінок. Я стояв поруч і слухав, але за дві хвилини розмови ледь зрозумів сенс однієї з тем, яку матінка піднімала з Анною.

     — Ну, що? Багато зрозумів? — її посмішка топила мене своєю незворушливістю.

     — Декілька слів.

     Вона засміялася і ми прийнялись переходити старовинний міст. Її тендітні руки міцно схопились за мою руку не розлучаючись з нею навіть для того, щоб причепурити розкидане вітром волосся, тож за її зачіску відповідав я.

     Біля зупинки вона поклала свою голову на моє плече, так, що я відчував кожен її дотик. Кожен її ніжний подих, і погляд, коли вона відкривала очі, щоб запевнитись, що це насправді. Закручені вітром локони, зворушували мене звиваючись у повітрі. Я згадав свої 16. Згадав Люду, як був в захваті від неї. І наскільки ж більше я відчуваю зараз! Усі почуття розчинились в її блакитних очах. Не існувало більше часу, де я був би без неї, але варто було не знайти її очей, і я губився в просторі.

     Скільки в неї душі? Скільки в ній почуття і наснаги? Любов якої тяжко знайти в мільйонах інших дівчат — вона втілювала в своїх спокійних, холодних обіймах погляду. Не існує стільки слів і кольорів, щоб написати портрет оцих очей. Не бувало стільки глядачів скільки плекали її бездонні очі.

     — Який це район?

     — 13. — Вона подивилась на мене, і засміялась, — а ти  аж з 17.

     — Значно ближче ніж може здатись на перший погляд.

     Її зморені очі виблискували. Вона стояла, а позад неї пролітав цілий світ. А за ним і все, що тільки можна було почути в ньому. Вона ніжно взяла мої руки, тоді притиснула їх до себе.

     — Чи це життя? Чи нам щастя досі невідоме?

     Не сам Ангел, але втілення найпрекраснішого? Сама любов чиї рухи були такі елегантні, що зачаровували ніжністю своїх теплих дотиків?

     Ми дивились одне на одного а між нами пливла надія. Надія, що це все сон. Що ми більше не побачимось, хоч як сильно не чекали одне одного. Як не знати горя, і біди лиш заглянувши в ті очі?

     Наступний ранок я зустрів без почесті і брехні проводжаючи спалахи останніх зірок.