Foma - Вільні, Foma

     — Бувай друже. — Я взяв книгу і пішов її дочитувати.

     Щойно я всівся, з другого поверху лоббі, переферійним зором я помітив силуети, що рухались вздовж в бік сходів.

     — Привіт. — Радісно всміхнувся мені Єрмахан.

     — Вітаю. Як життя? — за моїми словами прокотилась нотка спантеличення. За Єрмаханом, разом з іншими замаячила постать Анни-Марії. Вона пройшла коридором на вулицю.     

     Я взяв вино і відніс його Міні. Вона разом з трьома іншими кореянками пили горілку на кухні. Я відмовився пити, але наважився скласти їм компанію. Після не надто душевної семінарії, інші кореянки розійшлись. Міна всміхалась і була настільки пʼяна, що на листку дублюючи свої слова, розповідала про глибинні мотиви нашого життя. В кінці вона додала, що це було надто вже мило, коли я сходив за кепкою, щоб підняти їй настрій.

     Через годину, за нею прийшла її подруга, і забрала її спати. Я лишився допивати вино на кухні.

     — О. Я знав, що ти не спиш. Анна-Марія сказала, що ти вартий її часу.

     — Якось пафосно.

     — Вона думала, що ти передумав, бо ж не відповідаєш їй.

     Я перевірив повідомлення. Там справді була її відповідь.

     — Вона запитала, чи це прогулянка, чи побачення.

     — Ну, і що ти їй відповів?

     — Ясно що.

     — Кажу тобі, часто ми йдемо темним коридором на світло, щоб в самому кінці звернути, і більше ніколи не бачити темряви. Адже не знаємо, що то за світло…

     — Можливо ти маєш рацію.

     Тиждень пролетів, і пʼятниця настала неочікувано. Я вдягнув єдине, що було гарне, і пішов не оглядаючись.

     — Ти вже йдеш?

     — Так.

     — Ну, щасти тобі, альфонсе. — З приємним смішком, провів мене Лязат.

     Я вийшов з гуртожитку і залишивши холодну голову, поїхав в місто. За годину я вже чекав її на заздалегідь зазначеному місці зустрічі.

     — Привіт.

     — Дєнь добрий. Тільки звільнилась.

     — Ти пішки прийшла?

     — Вибач. Ти мене тут чекав? — милим голосом підвела вона очі. — Я повідомила тобі, що ми на Малостранській зустрічаємось. Але не сказала, що це зупинка, а не майдан. А то вони ж зовсім поряд одне від одного.

     — То нічого.

     — Добре. — Усміхнулась вона, — то, я покажу тобі одне зі своїх улюблених місць!

     Ми пішли в гору по Нерудовій вулиці. Вона мило зауважувала найдрібніші деталі, виділені з моїх слів. Тоді легко продовжувала тему невимушеним, дзвінким голосочком. По Увозу ми піднялись до Страговського монастиря, звідти трохи намилувавшись містом, пішли вздовж Чернігівського палацу в сторону Празького граду.

     — Чоловік моєї подруги українець. Він волонтерить, а вона займається збором коштів. Він розповідав мені трішки, як зараз тяжко людям жити, і мені щиро боляче за кожну з їхніх родин.

     — Ніхто не заслуговує смерті, але як ми прийшли до такого стану речей?

     — Наші політики справжні герої. Скільки влади мають, але наскільки ж безуспішні їх діяння. — Саркастично протягнула вона усмішку.

     Ми пройшли повз Штернберський палац, і в кінці зʼявилась південна вежа собору святої Віти.

     — Ось. Чи не гарно тут?

     — Так. Тут неймовірно. — Щиро зачарувавшись видом, який бачив вже в соте, я зрозумів, що вперше розрізнив його контури. Фарби набралися цвітом, насиченим світлом неіснуючих досі кольорів. 

     — Чи це так пиво впливає?

     — Що сталося? — засміялась вона.

     — Досі я бував тут безліч разів, але воістину кажу тобі, я тут вперше. Досі ні запаху того я не знав, ні будинків тих не розрізняв. Одні лише сірі ліси, і безмежно втрачений смак навколишньої душі. А зараз… Скільки ж запахів я відчуваю!

     — Думаю, це все ж таки пиво так впливає.

     В один голос ми розсміялися і я пішов по добавку.

     — Два чорних будь-ласка.

     — Тримайте.

     Небо вкрилося сутінками. Ми випили ще трохи, і пішли вниз. Я відчував як усі невідомі слова мені ставали рідними, як повітря пронизувало мої закамʼянілі жили. І зорі, і місяць світили, і не ховалися більше за призмою втрат. Люди навколо ожили, і посмішки їх вже не можливо було не помітити.

     Вона взяла мене під руку і я огорнув її рукою.

     — То ти їдеш в Китай? 

     — Доля перемінна як історії людей.

     Голос цієї рудої дівчинки був пяненьким, але ще гарнішим ніж я досі міг уявити. Вона повільно розповідала про життя, про біль і радість своїх днів. Про те, що не люди шукають любові. Але загартовуються нею, щоб любов віднайшла їх по подиху чуття. Розповідала про свого песика, з яким вона гуляє щодня, і як сильно його любить.

     — Пообіцяй мені, що навіть якщо ми будемо разом, ти не зречешся своєї мрії, і поїдеш в Китай.