Foma - Вільні, Foma

     Я ввійшов всередину. Руда, блакитно-ока дівчина сиділа разом з хлопцем, який виглядав куди курйозніше, хоч і попри свій старший вигляд.

     Я вийшов і пішов на вокзал. Більше я не міг там стояти. 

     — Привіт.

     — Здоров.

     — Ти давно тут сидиш?

     — Я щойно приїхав. Хвилин 5 тому. А що?

     — Добре. Ходімо тоді.

     Ми пішли навпростець через тоненькі вулички, до найкращого в місті закладу, де можна було скуштувати найкраще в світі пиво.

     — Що це?

     — Тут чудове місце.

     Не достатньо арієць. — Згадував я слова Лязата. Кінець ще до нашої зустрічі був відомий. Полиш надію, і життя тебе не розібʼє без її широких крил. І не літатимеш там, де тебе ніколи не чекали.

     — О. Класне пиво. Як кажеш називається?

     — Матушка.

     Ми скоро повернулись в гуртожиток. Після опівночі Єгор заснув. І я пішов в лобі.

     — Салам брат.

     — Здарова.

     — Як ти?

     — Вона надто вільна, щоб не обирати…

     — На щастя чи ні, вона ділиться зі мною своїми емоціями та почуттями, і я точно знаю, що серед усіх кого вона знає, ти точно в місці фаворитів.

     — Є інші? — меланхолійно перепитав я.

     — Бля. Що я несу. Вірніше сказати, що досі вона не зустрічала нікого більш підходящого для свого життя.

     — Не все вона тобі не розповідає.

     Ми вийшли на вулицю. Трохи відійшовши в бік, ми сіли під білим світом місяця.

     — По правді кажучи, вона розповідала мені, що вперше відчула щось настільки незбагненне, небезпечне з тобою. Та все ж зустрічається вона з іншими, бо просто не може витримати самотність. Але чи не думав ти сам, що надто швидко усе відбувається, щоб довіритись почуттям?

     — Вона і не знає, напевне, не знає скільки влади має наді мною. Але вона подарувала мені яскраве сяйво, яке світить на нас зверху. Запах життя, який несе з майбутнього стільки спогадів дитинства і навіть досі невідомих мені місць; я відчуваю його знову, і знову. І відчуваю, що живий. Що можу чути запахи. Коли я відчув румʼяний  запах її тіла, рум’яної любові… Відчуття не підвладне людській уяві. В її очах я втонув, і знову відродився, коли знову зазирнув в їхню душу. Відчув як рецептори набули смаку, зірки перестали сліпити мене, але опромінили сяйвом, а серце віднайшло свій ритм, як належне життю. Чи це не чудо?

     Погляд Лязата чітко передував моїм емоціям. Я знав, що не сховаю свій розпач. Але і вперше не знав, що не маю слів. Немаю духу не оголити принаймні трішки своєї душі.

     — Вона подарувала мені смак, колір і запах. Я чую як вранці співають пташки, і бачу як сонце світить на їх сковані повітрям крила. Чую як гомонить в саду, і запах яблук, які там лежать незнаючи напевне, чи вони згниють, чи надасть їм хтось значення у цілім світі?

     — Мало хто розуміє її нетямущу чудовість. Тільки ти, по суті своїй. Я думаю вона і сама це розуміє, що бля…  Ніхто в світі не зрозуміє її так як ти. Але і не може без уваги інших прожити, хоч ті і поруч не стоять з тобою.  Але щось її спиняє.

     Ми викурили ще по одній, і я пішов спати.

     Наступного дня, я на швидку ногу, хоч і з усіма деталями провів Єгору екскурсію, так, що вже по полудні ми вдвох були зморені жарою і виснаженістю. Ми вирішили повернутись в місто ввечері, коли спаде жара.

     — О. Ти басуху приніс?

     — Так. І одна і інша гітара тут з милості українських біженців.

     — Чудово. Ритм?

     На ноутбуці, я накинув примітивний бій ударних. Сам взяв бас, і під акустику, яку Єгор вперто розігрівав, почав бити вібрацією по стінах. Над моєю кімнатою, у сусідів зверху постійно падав якийсь скляний шар, і котився до стінки.

     В цілому, за весь час проживання тут в мене назбиралось безліч скарг на своїх сусідів, але жодна з них не була їм вручена; передана на милість всесильному.

     За двадцять хвилин ми нічого не змогли вигадати. Ми мінялись, грали в одного, а бувало зовсім виходили на балкон курити з Семом. Я повернуся в кімнату і спробував ще раз. На звук прийшов Аюш. Він прийшов пограти, і я дав йому його фаховий інструмент, на якому він знався. Ми спробували переграти на власний лад три пісні щоб розігріти уяву, але всеодно нічого не виходило.

     Аюш пішов, і Єгор повернувся на свою початкову позицію.

     — Чи ти справді пішла? Чи навіки лишила мене гнити в середовищі весінньої журби? — підбирав ритм англійською мовою Єгор. Я поникло слухав нотки, які лунали, і намагався їх перевтілити.

     — Нарешті я в твоїх кайданах. Не знаю, чому було так страшно? …без твоїх вібрацій. Я і не думав, що свобода несе стільки страху. З тобою я в безпеці, бо життя це милуватись твоїм подихом любові. — Нарешті налаштувавшись на єдиній тональності, ми пронизали слова, відлунням своєї думки. — Чи могла б ти повернутись до вогнища, що гріло нас разом? Чи могла б ти розвіяти пил, своїх спогадів знайомих колись? Я б і не знав, що життя це насправді про тебе. Я б і не думав, як кохають, якби не втратив тебе.