Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

всьому табору, займали місце, а потім першими бігли лупцювати нових нахаб. Окремі кмітливі галапаси продавали місця в черзі за мідяки.

Поруч кухні розмістилися невелика капличка і штаб розпорядників, які денно і нощно намагалися навести бодай якийсь лад у постійному русі сотень незнайомців, які, зі свого боку, геть не бажали дослухатися до будь-яких порад щодо власного життя.

Ще одна гримаса війни.

— Піду по воду, — Северин розім'яв здерев'янілу після довгої їзди спину. — Енею, складеш компанію? Коням теж треба принести.

— Тільки дізнаємося, де тут наливають, — не супротивився Гнат.

— Я піду по дрова, — вирішив Ярема.

— Займуся кіньми, — сповістила Катря.

Пилип споглядав, як вони розходяться у справах. Зазвичай він допомагав поратися з кіньми, проте останнім часом вони сахалися його — навіть власна кобила щоразу пручалася і намагалася гризнути. А Буран не боявся б, подумав Олефір. Старий добрий Буран... Усі інші порівняно з тобою — не варті ламаного шеляга шкапи.

— Доглянеш Павича?

— А ти куди зібравсь? — здивувалася Катря.

— Хочу між люди піти. Давно вже не був серед людей.

Вона кивнула, складаючи сідала поруч.

— Як ся маєш? — спитала неуважно.

Думками Катря була з донькою.

— Не бійся, нікого не роздеру.

Після повні завжди легшало, та вже за кілька днів натягувалися незримі струни, стискалися на шиї удавкою, людське тіло ставало незграбним і чужим, межа між формами стиралася...

— Павичу, ти лишаєшся з Іскрою. Добре? Чекай тут. Я незабаром повернуся.

Савка помахав обома руками на знак згоди.

Між возів розсипом горіли вогнища, і приємний запах диму притлумлював сморід. На триногах булькали казанчики, від них смачно тягнуло гарячим варивом. Непомітним одинаком Пилип ішов між вогнищ, біля яких готували, їли, пили, курили, розмовляли. Верескливими зграйками гралися діти, байдужі до нецікавих дорослих розмов; за ними бігали песики, яких добросердні господарі не кинули напризволяще. За возами, між наметами, багать не палили: через ризик пожежі відкритий вогонь заборонявся під загрозою негайного виселення, і каганці мали хіба що розпорядники, тому тут панували сутінки. Вогні табірної кухні розганяли морок, вабили апетитними запахами. У черзі за їдлом шикувалися люди, які ніколи б не зустрілися за інших обставин: від нудьги і довгого очікування вони гомоніли, наче старі знайомі. Крихке товариство, згуртоване спільним горем, роз'їдене нестачею довіри.

Пилип спинявся послухати розмови. Ніколи не втручався і йшов далі.

— Та біс його знає, скільки витримають! Наразі тримаються міцно, здаватися не хочуть, — вигукував юнацький голос. — Та й із цепелінами наші гарно придумали, киянам скидають припаси, ординцям — смерть!

— Тільки смарагдовим то все як комашині укуси, сил у них греблю гати, — відповіли йому. — Замало повітроплавів. Хоча, беззаперечно, допомога обложеним — добра вигадка.

— Та чи довго вони стоятимуть? — спитали хрипким басом. — Три місяці в облозі...

— Скільки доведеться — стільки й стоятимуть! Міський голова там справжній кремінь, залога — непохитна! Боронитимуть мури до останнього, — заявив юнак. — Не те що той страхопуд Яків, накивав п'ятами до Вінниці...

— Послав Бог гетьмана на нашу голову, — підтримала стара. — Фігляр! Штукар! Мартопляс! Ворог іде, а воно тікає!

— То не ворог, а сам диявол... Не може людська уява змалювати тих жахіть, що вони коять! Я такого при втечі надивилися — не знаю, як при розумі лишилася, — заторохтіла молодиця. — Тіла, всюди людські тіла... Щоночі у кошмарах бачу. Дорослі і маленькі, навзнак розкидані просто неба... Було село — нема села. Мамо рідна! Лисиці так обжерлися, що навіть курей не тягали...

— Купую ікони, прикраси, золото, срібло, коралі, перли, — прогугнявіли збоку. — Плачу щирою монетою.

Чоловік стрельнув на Пилипа швидкими тривожними очима, лизнув потріскані губи. Міняйли — незмінні супутники війни. Цей, напевно, з розпорядниками табору не ділився, тож помітно нервував. Олефір мовчки обійшов його.

— Приспані роками миру не чують дзвонів війни! Кривлять парсуни від газетних заголовків, але вдають, ніби нічого не змінилося! Скаржаться на нові податки, але вірять, що прикрість скоро минеться! Дивляться повз біженців, але нарікають, що всі нещастя від них! Повторюють щодня як охоронну молитву: війна-то-десь-далеко-а-тут-усе-спокійно.

Чоловік зі шляхетською поставою натхненно промовляв біля одного з наметів. Люди слухали виступ із захватом.

— І справді, навколо них сама ідилія і пастораль! Аж раптом на небокраї спалахнуть заграви, тиша вибухне оглушливою какафонією, і, ступаючи кроками-вирвами по розірваному дрантю ілюзій, війна наблизиться до руїн міської брами! Схопить кожного крижаними пазурами за підборіддя, вибалушить фасеткові очі — мозаїки вибухів, трупів, зґвалтувань, голоду, мародерств — і ніхто не зможе відвести погляду!

— Браво!

— Так і є!

Йому зааплодували, чоловік усміхнувся і вклонився. Пилип приєднався до оплесків, замислився, чи не читав схожих рядків у якомусь творі, але жодного не пригадав. Мабуть, це був оригінальний монолог.

Далі у черзі просторікував інший декламатор — огрядний, злостивий, постійно ковтав слова і бризкав слиною:

— А що нам, люде, до того, хто нагорі сидить — гетьман чи хан? Одна сатана! Нічого не зміниться! У поті чола гарували і гарувати будемо, потом зароблене на податки віддавали і платити продовжимо! Був тризуб, став орел... Яка кому різниця до тих малюнків? Чи той прапор когось годує? То все панські бздури, а у простого люду чуби тріщать. Нащо стільки життів загубили, га?

Промову слухали у зловісній тиші. Чоловік сприйняв її за мовчазне схвалення, від чого розпалився ще більше:

— Оно московити в своєму улусі більше сотні років живуть і горя не знають! А ми чим гірші? Навіщо воювати? Людей втрачати, кров проливати... Краще жити собі тихенько, як то...

Думку чоловік не закінчив, бо його почали бити з двох боків одразу. Невдаха затулив голову і кинувся навтьоки. Ніхто не переслідував: втрачати місце в черзі того не вартувало.

— Шукаєш кохання, любчику?

Вона заступила Пилипові дорогу за черговим наметом. Ніздрі забило дешевим