Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Ти, братику, — найкращий із нас.

— Ні, Малюче. Я — найнебезпечніший із нас, — Олефір усміхнувся. — Але за кількістю плакатів «розшукується» ти, безперечно, переможець.

— Сумнівна перемога, — буркнув Ярема.

Увесь день ватага мовчала. Малюк сховав перев'язану у косицю бороду під комір сорочки, накинув на голову каптур, ховаючись від зайвих поглядів — початок літа видався вітряним і прохолодним, тож такий вигляд не викликав підозр. Еней збайдужіло роззирався, виглядаючи продавців самогону, інколи засинаючи просто верхи, і його похилена кудлата голова безладно мотилялася на кожному кроці. Павич насвистував, перешіптувався з мотанкою, наспівував і підстрибував на сідалі, наче дитина, і єдиний мав гарний настрій. Обличчя Іскри здавалося незворушним, але Пилип ясно бачив, як їй тривожно без доньки. Оля лишилася за мурами маєтку Ярових, і Катря вправно вдавала спокій, проте повсякчас тривожно озиралася, ніби там, на виднокраї, можна було розгледіти, як ведеться малечі під наглядом Ядвіґи.

Щезник насмілився під'їхати до нього з розмовою.

— Як ти, брате? — поцікавився Северин стиха.

— Помру невдовзі, — відповів Пилип спокійно. — Сильно вас налякав?

— Жахне видовище, — не приховував Чорнововк. — Я свого часу всіляких потойбічних потвор надивився, але жодна не спромоглася так мене налякати.

— Сумно, що я скотився до такого життя, — Олефір торкнувся скаліченого вуха. — Хоча, сказати відверто, я пробував покінчити з собою вдруге. Ковтнув відвару, яким колись ворожих агентів труїв. Мав коні двинути за кілька секунд, натомість проблювався — і все. Шлунок тільки болів.

— Звір дарує тобі напрочуд міцне здоров'я. Після тої битви у Чарнецьких ти не мав вижити. Взагалі.

— Невразливість на межі з безсмертям, — зітхнув Пилип.

— Дві невдалі спроби самогубства перетворили моє життя на болюче відтягування миті, коли хтось, нарешті, зможе мене прикінчити.

— Можна якось спинити... це все?

— Спинити Звіра у проклятій крові? — Варган розсміявся.

— Ти знаєш відповідь, брате.

— Мені шкода.

— Не варто.

Помовчали.

— А ти що?

— Що? — не зрозумів Северин.

Пилип нахилився до побратима, понюшив повітря біля нього.

— Відчуваю, — ніздрі ловили малопомітний, але мерзотний запах, що нагадував гниль. — Ти занадто довго пробув у Потойбіччі. Воно просякло твоє тіло.

— Про що ти кажеш?

Дивиться спідлоба. Справді не знає, чи вдає?

— Жодна людина не жила по той бік так довго, як ти, Щезнику. Мертве повітря мертвого краю лишає відбиток на смертному тілі. Не може не лишити, — відповів Пилип. — Прислухайся до власного самопочуття.

— Зі мною все гаразд, — твердо відповів Чорнововк.

— Як скажеш, — Пилип підставив волосся поривам вітру.

— Може, ти й досі здатен зцілитися... на відміну від мене.

Северин від'їхав без відповіді. Йому завжди було важко прийняти неприємну правду, до якої він не дістався самотужки. Мине кілька днів, і він усе збагне.

Наближалися до Києва. Мирні паланки лишилися позаду, тепер усюди дихало близькою війною. Спохмурнілі села, насторожені міста, забиті гостинні доми, постійні роз'їзди сердюків, нестача харчів, високі ціни. В пригоді стали гроші, виручені за скакунів убитих хортів, що всіх трьох продали дорогою до Чорткова.

На озброєний загін дивилися скоса: попри зусилля посилених патрулів, на дорогах хазяйнували банди грабіжників і мародерів. Ніхто не радів літній порі — всі тривожно вдивлялися на схід, звідки котилися хвилі виселених війною людей. Саме для них біля великих перехресть за кошти громади у кожному паланку розбили табори, які вмить переповнилися і перетворилися на місця підпільної торгівлі, нескінченних крадіжок, строкатих знайомств та жвавого спілкування.

У таборі неподалік Коростишева характерники вирішили спинитися на ночівлю.

— Ні-ні-ні, — підбіг спітнілий чоловік, щойно вони спішилися. — Місць немає! Харчів немає!

— Не переживайте, шановний, — відповів Северин. — Заночуємо просто неба, харч власний маємо. Нам тільки водички, і дерево на вогнище бажано.

Розпорядник полегшено зітхнув. Він чекав на черговий скандал, від яких сильно втомився.

— Води — хоч залийтеся, — він махнув рукою ліворуч. — Оно там кухви стоять, черпаки-цебра маються, тільки ви не крадіть, христом-богом прошу.

— Нам вони ні до чого, — запевнив Пилип.

— Усі так кажуть! А потім щоранку кількох не дорахуєшся, — відказав розпорядник. — Поруч із водою дрова знайдуться, а коли маєте бажання допомогти — нарубайте трохи для інших. Тільки...

— Сокир не красти.

— Саме так, — чоловік кивнув. — А ви звідки ідете?

— З Волині ми, — буркнув Ярема з-під каптура.

— Добровольцями.

— А-а-а, благородна справа, — чоловік із повагою поглянув на їхню зброю, затримав погляд на Катрі, після чого розкланявся і побіг далі.

— Огидне видовище, — зазначив Гнат, оглядаючись довкруж.

Табір оперізували численні вози, вантажені порятованим добром. Вози ставили так, аби обгородити майданчик для вогнища і місце для випасу тварин. Стаєнь чи загонів у таборі не було, всі тримали дорогоцінну скотину біля себе, через що всюди чулося іржання, ремигання, бекання, рохкання, і все це об'єднував потужний запах гною. Запах погіршували нечищені вигрібні ями, якими, щоправда, користалися лише сумлінні, а решта просто ходили до поля, через що пересування довкола табору вимагало неабиякої уваги і обережності. До смороду додавалося густе різнобарв'я поту: чоловічого і жіночого, старечого і молодого, свіжого і застояного. Недарма ці табори у народі прозвали «свинарниками».

За возами скупчилося три десятки великих наметів, напхом напханих подорожніми. Усі сиділи або лежали на торбах і клумаках, захищаючи добро від злодюжок, і горе тому, хто прибув сюди самотою. Кому місця в наметі не вистачило — мостилися між ними, ігноруючи вимоги розпорядників звільнити проходи і не перешкоджати рухові. До серця табору — кухні, де у величезних казанах готувалися поживні страви — тягнулася довжелезна щільна черга, в яку хтось вічно намагався вскочити. Нахаб провчали кулаками, після чого вони сумовито шукали хвоста непривітного людського змія, що звивався по