Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Від голови до п'ят проходить хвиля холодної, чистої сили — Пилип підозрює, що протримався до сьогодні лише завдяки цим химерним цілункам.

— Дякую, Павичу.

Той показує піштоля, зарядженого срібною кулею, у правиці, а потім демонструє мотанку у лівиці, наче це також має щось значити. Відходить до решти, що повсідалися на траві за десять кроків від Пилипа. В їхніх піштолях ховаються маленькі срібні лики смерті.

— Коли що — не тримайте зла.

Він не боїться загибелі, ні. Він боїться того, що буде зараз.

Ледача хмара нарешті сповзає, і молочне світло повні заливає його обличчя. Кров стугонить у вухах, тіло стискає крижаними обручами, приходить біль.

Шалений біль пронизує кожну пору шкіри, роздирає м'язи, висмоктує мозок із кісток, перетворює нерви на розпечені нитки, що репаються міріадами нескінченних вибухів, біль вириває нігті й затьмарює думки, біль, біль, біль...

БІЛЬ.

У присмерку свідомості розплющуються два величезні багряні ока, обіймають собою чорне небо, дивляться незмигно, немов налиті кров'ю повітроплави, у вухах роздирає перетинки, розпечена кров ллється носом...

КРОВ

ПРОБУДЖЕННЯ ТАК ЗНОВУ БІЛЬ Я НЕ СПИНЮСЯ Я ПОЛЮВАТИМУ Я НЕВІДВОРОТНИЙ ця смішна каменюка ЯК НАЇВНО ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ НАЛЯКАНІ ЗАВМЕРЛІ ЖАЛЮГІДНІ СЛАБАКИ ЛЕГКА ЗДОБИЧ КОЖЕН ІЗ НИХ РОЗІРВЕТЬСЯ ЯК КАЙДАНКИ РОЗРИВАЮТЬСЯ ОДНА З НИХ ЖІНКА СОЛОДКИЙ СМАК ЇЇ ГРУДЕЙ СОЛОДКИЙ ЗАПАХ її ПРОМЕЖИНИ ВІН УБ'Є КОЖНОГО А її МАТИМЕ МАТИМЕ МАТИМЕ СОЛОДКІ КРИКИ М'ЯКІ ГРУДИ ВИП'Є її НАПОВНИТЬ ЇЇ СОБОЮ ЯК І МАЄ БУТИ ПО ПРАВУ СИЛЬНОГО ЖОДНА ЗБРОЯ НЕ ЗАРАДИТЬ Я ВИРВУ ДЕРЕВО З КОРІННЯМ ЗГОДУЮ ЛАНКИ ЦЬОГО ЛАНЦЮГА ВАШИМ ТРУПАМ МОЄ ВИТТЯ ПЕРЕТВОРЮЄ ВАС НА ЗАКЛЯКЛИХ ДІТЕЙ МОЯ СИЛА ПЕРЕВЕРШУЄ МОЯ МІЦЬ РОЗРИВАЄ ПУТА Я ХИЖАК НАП'ЮСЯ ГАРЯЧОЇ КРОВІ ТАК БАГАТО КРОВІ

КРОВІ

КРОВІ

АБИ ЗАНУРИТИ ОБЛИЧЧЯ НАСИЧУСЯ НАБ'Ю ЖИВОТА СЛИЗЬКИМ ГАРЯЧИМ М'ЯСОМ МОЇ МОГУТНІ РУКИ ПІРНАТИМУТЬ В РОЗПАНАХАНІ ГРУДИ ВИРИВАТИМУТЬ СЕРЦЯ З БІЛИХ КЛІТОК МОЇ ПРУДКІ НОГИ НЕПІДВЛАДНІ ВАШИМ СЛІПИМ ОЧЕНЯТАМ МОЯ ШКІРА ВІДІБ'Є УДАРИ ВУТЛОЇ ЗБРОЇ Я НЕПЕРЕМОЖНИЙ Я ЛИК СМЕРТІ Я ЗАЧАЄНИЙ СТРАХ Я ЧАСТКА КОЖНОГО Я ВАШЕ МИНУЛЕ ТЕПЕРІШНЄ І МАЙБУТНЄ Я

Темрява.

Біль відступив... Він знову міг думати.

Темрява розсмоктувалася на язиці жовчною гіркотою. Повільно, ніби зірване вітром насіння кульбаби, у голові осідала свідомість. Біль зникав неохоче, хвиля за хвилею, тіло набувало відчуттів. Слабким спалахом волі Пилип змусив себе розплющити очі. Блискуча повінь світанку залила його сльозами.

Досі прикутий. Досі живий. Вирок відкладено.

— Варгане?

Чийсь голос. Щось спитав. Він відповів. Вірніше, думав, що відповів — між зчеплених зубів виповз хрипкий безладний стогін.

Пилип бився з безпорадністю, допоки звуки, що лилися йому з рота, не перетворилися на задумані слова:

— Так, Щезнику, це вже я. Можете підходити.

Наблизилися: мішки під очима після безсонної ночі, переляк між репнутих у білках судин. Тепер вони не зможуть дивитися на нього без спомину цієї ночі.

— Павичу, — прокушені губи солоні від крові, — розплутай мене.

Відкинута каменюка лежала в сторонці, кайданки на руках і ногах перетворилися на браслети з уламками ланцюгів. Три міцні мотузки, якими мореплавці припинають пороми, репнули; четверта мотузка і ланцюг лишилися, але кілька ланок розтягнуло. Земля навколо розрита, наче вскопана собакою у пошуках забутої кістки. З кількох пальців здерті нігті, шкіру вкривали порізи, опіки і потертості до м'яса, але Пилип не звертав уваги — такі дрібниці не порівняти з істинним, всеосяжним болем, утіленням страждання і квінтесенцією агонії... А ці подряпини заживуть за годину.

Звільнений від пут, вкритий рештками хутра, крові і землі, Олефір непевно зіп'явся на ноги. Судомним ковтком перехопив повітря, заточився. Савка підхопив під плече, допоміг розім'яти занімілі, синюшні кінцівки. Решта завмерли, досі під враженням від побаченого.

— Тому я поїхав якнайдалі у степи, — пояснив Пилип.

Скроні товкло незримими голками, від чого хотілося блювати.

— Ти казав... Що переміг Звіра, — мовив Ярема обережно. Пилип ковтнув із піднесеної Савкою фляги.

— Я помилявся, — він заходився поволі приводити себе до ладу. — Я не вбив Звіра — це неможливо. Лише розбив дзеркало... І втратив стерно від власного тіла.

Збоку, напевно, це мало дивний вигляд: кілька чоловіків і жінка мовчки спостерігають, як страшенно побитий голий чоловік відмивається від бруду.

— Коні від твого ревіння ледь не збожеволіли, — сказав Гнат. — Це було лячно до всирачки, Варгане! Я б не відмовився від пляшки оковитої.

— Хіба ти колись від неї відмовлявся? — не забарилася з клином Катря.

Савка простягнув одяг.

— Як ти взагалі не збожеволів? — Бойко проігнорував випад сестри. — Щомісяця терпіти таке лайно...

— Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці. З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я, — продекламував Олефір, одягаючись.

Важкі строфи осіли в повітрі, вкололи гнітючими словами.

— З якої це думи? — поцікавився Северин.

— Альфред де Віньї, «Смерть вовка».

Пилип із повагою глянув на Ярему, який досі тримав піштоля напоготові.

— Правильно, брате. Колись я випадково натрапив на книгу його творів, і цей призначався саме мені.

— Надихає здохнути, — постановив Гнат.

— Це мій гімн, — відповів Пилип.

— Гівн.

На такому рівні аргументації перемога завжди лишалася за Енеєм.

— Мій батько піддався Звіру, коли був у вовчому тілі. Тоді у нього змінилися очі... Спалахнули багрянцем, — сказав Северин. — А ти був ж... людововк? Шалений песиголовець? Навіть слова не доберу.

— Те, що коїться зі мною — наслідок розщеплення у ніч срібної клямри. Вчитель мав убити мене одразу після ритуалу, але пожалів, — нагадав Пилип. — Тому прошу: не жалійте мене. Така моя стежка. Я свідомо став на неї... І гідно дійду до її кінця.

Він розправив плечі, обвів усіх гордим поглядом. Навіть Гнат не знайшов глузливої репліки.