Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Я, осавула скарбничих, — незворушно відповів Пилип.

Бойко витріщився на нього, кілька секунд осмислював почуте, а потім розреготався.

— Біляк! Не знаю, браття, навіщо вам ця вистава, — Гнат махнув рукою і ледь не гепнувся. — Але без аркану, курва, вона нічого не важить!

— Перша слушна думка від тебе за цей вечір, — Катря підійшла безгучно. — Вітання, новий брате. Тепер мені буде трохи спокійніше довірити тобі мою дитину... Якщо заслужиш на це.

Вона взяла за одне плече Северина, а за друге — Ярему.

— Ну, чого гав ловите? Мерщій до кола, вовчі діти!

Ярема береться за плече Максима, поруч нього стає Пилип і кладе руку на Савкове плече, Савка хапається за Гната, і той закидає руку на Северина.

— Вйо-о-о-о!

Ноги понесли по колу, земля пружно відповідає, в тілі підстрибує давно забута радість, і тепер уже весь світ танцює разом із ними.

— Гей, загорайте в бубни! Гей, цимбали — грайте!

Танок буяє, набирає швидкості, забиває подих, але всі продовжують співати. Максим не знає слів, Северин безбожно фальшивить, зірки підспівують, дуби погойдують гіллям.

— Вийшли ми на доли! Вийшли ми на гори!

Савка сміється, Катря веде сильним чистим голосом, Гнат широко всміхається. Всі помолодшали, скинули вантаж лихих років, забули про втрати й горе, припали до живильного джерела аркану, що напувало силою.

— Ворогам Вкраїни, а собі на ставу!

Попереду на стежці чекала темрява, але цієї миті вони стискали плечі сусідів, спотикалися, гукали «не займай», реготали і крутилися в первісному дикому танку довкруж невидимого багаття, — немов у ніч золотої клямри, коли вони були розпашілими, сповненими зухвалих мрій підлітками, які навіть у найбожевільніших фантазіях уявити не могли, що стануть одними з останніх лицарів Сірого Ордену.

***

Смерть пурхає на крильцях мушок-одноденок, бризкає соком зірваних стеблин, зміїться тріщинами яєчної шкаралупи, пахне солодкавою гниллю — тиха, непомітна, численна й багатолика, але ми звикли помічати її лише у старечих зморшках та хрипах агонії. Від страшного усвідомлення, що батьки, друзі, і вони самі — смертні, діти заходяться плачем, гнівно заперечують можливість припинення життя, що видається їм глибокою несправедливістю, стверджують власне безсмертя, допоки у їхніх серцях щось не надламується, і вони схиляють голови, доєднуючись до лав приречених на загибель. Важкі роздуми надгризатимуть душевний спокій питаннями про сенс власного буття, допоки не зітруться під вантажем щоденних турбот... Забуті на декади, вони виринуть знову — незадовго до останнього подиху, з яким, за повір'ями, вилітає на волю незрима людська душа.

— Щодня ми несвідомо готуємося до смерті, — казав Пилип. — Кожен сон — то підготовка до останнього сну.

Він прокидався серед випатраних тіл на полі бою, у посмугованих людськими тельбухами стінах церкви, біля мертвого брата Джінджика, прокидався у теплій крові, борсався, гарчав і плив, допоки не втопав, а потім прокидався навсправжки, відчуваючи в роті солонуватий залізний присмак.

— Що скажеш, Павичу?

Савка такі запитання ігнорував, не відповідав навіть жестами, і Пилип вбачав у цьому мудру несхильність Павича до заяложеної побутової філософії. Насправді відповідей не вимагалося: Пилип розмовляв сам із собою, силуючись заповнити болючу лакуну, що зяяла в свідомості. Ненависний, глузливий, недоречний голос, що дратував і заважав, голос, якого він так жадав позбутися, виявився мало не стрижнем його особистості. Після зникнення Звіра Пилип кілька днів прислухався до тиші власних думок — і мало не оглух. Спочатку подумки, а потім ледь чутним шепотом, він почав провадити розмови з собою, які після переселення до чорноморських степів перетворилися на розлогі монологи. Павич інколи долучався до розмов двох Пилипів із власними зауваженнями або думкою Віри Забіли, яку він отримував від мотанки.

Двійко божевільних перевертнів! Лише примха глумливої долі не дала їм згинути, проте смерть невідворотно переслідувала характерників. Це невпинне наближення не тривожило Олефіра: в очікуванні останньої години він напувався життям. Радіти теплу сонячних променів на обличчі — можливо, востаннє; радіти солодкому коржику за два шеляги — ймовірно, останньому; радіти вітру, що гне трави і борюкається з гривою коня — вдихати, вбирати, всотувати. Коли запас відведених подихів добігає кінця, речі змінюються: розгортаються, наповнюються, набувають досі непомічених, сяйливих рис, ніби прагнуть обдарувати наостанок...

Шкода покидати такий прекрасний світ. Усе, що лишається — прийняти останній бій на власних умовах, як і личить лицареві.

— Давай, брате.

Савка міцно втискає його коліном до стовбура і вправно в'яже вузли. Дуб старий, могутній, надійний, хоча не характерницький. Шорстка кора шкрябає спину. До міцного плетива мотузиння додається важкенький ланцюг. За ним — холодні кайданки на руки і ноги.

Пилип совається сюди-туди у спробах вивільнитися. Пута болючою надійністю впиваються в шкіру.

— Підтягни лівий верхній вузол. Ланцюг перекинь сюди.

Савка виконує, інші спостерігають збоку. Обличчя сумні, обличчя здивовані. Невдовзі зміняться на обличчя налякані.

— Добре, — Пилип хоче кивнути, але широкий пасок на лобі притискає його потилицю до стовбура.

Він іще раз переконується у надійності власного полону, після чого вказує очима на каменюку неподалік.

— Несіть-но її сюди.

— Вона тебе розчавить, братику.

— Несіть!

Пасма сирого холоду тягнуться по голому заду і ногах. Нічне небо вкрите клаптями хмар, місяця не видно, але Пилип відчуває кипіння крові — повня близько. Северин, Ярема і Гнат, відсапуючись, котять руду від моху брилу; Пилип наказує, як її класти.

— Ти з нею довго не протягнеш, — попереджає Чорнововк.

— Я з нею довго не пробуду, — посміхається Пилип.

Жовтий череп повні проглядає крізь хмару. Стає парко. Брила вляглася як належно, вперлася боком у груди, від нестачі повітря він промовляє пошепки.

— Зірвуся з ланцюга — стріляйте.

Досі він не звільнявся, але це питання часу. Кілька місяців тому додаткового ланцюга не було: довелося придбати, коли він мало не вирвався.

Савка цілує його між очей.