вивчав за допомогою лупи, але так і не мав за що зачепитися. І постійно я відчував, як мене пронизує допитливий погляд пажа, який з’явився, щоб дістати свою частку, і тепер у ранкових сутінках він чекав на безлюдному полі, поки я таки підніму рукавичку й відверну від нього біду, яка вже насувалася. Того вечора на Шпорковій, коли Вера поклала переді мною фото дженджуристого хлопчика, я не був, як то можна було б припустити, зворушений чи вражений, сказав Аустерліц, мені просто забракло слів і розуміння, я був просто не здатний породити жодної думки. І навіть пізніше, коли я думав про п’ятирічного пажа, мене охоплювала лише сліпа паніка. Одного разу я снив, ніби після довгої відсутності повернувся на празьку квартиру. Всі меблі стоять на своїх звичних місцях. Я знаю, що скоро з відпустки приїдуть батьки і що я маю передати їм щось важливе. Про те, що вони вже давно мертві, я нічого не знаю. Я тільки думаю, що вони мають бути страшенно старими, десь під дев’яносто, а може, і майже сто, — саме стільки років вони і мали би, якби й досі жили. Та коли вони врешті з’являються під дверима, їм щонайбільше років тридцять. Вони ступають до квартири, ходять по кімнатах, беруть до рук то ту, то ту річ, якийсь час сидять у вітальні та балакають між собою загадковою мовою глухонімих. На мене вони не звертають жодної уваги. Я починаю підозрювати, що вони зараз знову поїдуть геть, у якесь місце в горах, де тепер мають свій дім. У мене склалося таке враження, сказав Аустерліц, що ми не розуміємо законів, за якими відбувається повернення минулого, однак насправді мені чимраз більше здається, що ніякого часу взагалі не існує, а є лише різні простори, які входять один в одного за принципами якоїсь вищої стереометрії і між якими живі й мертві, відповідно до свого внутрішнього стану, можуть переходити туди й сюди, і що довше я про це думаю, то більше мені здається, що ми, ті, хто досі живий, з погляду померлих, є ірреальними істотами, які стають видимими лише іноді, за певного освітлення та відповідних погодних умов. Скільки себе пам’ятаю, сказав Аустерліц, я постійно почувався так, ніби не мав місця в реальності, так ніби мене зовсім немає, і це почуття ніколи не було таким сильним, як того вечора на Шпорковій, коли мене пронизав погляд пажа королеви троянд. Та й наступного дня, коли я поїхав у Терезин, то не міг уявити, ким або чим я був. Пам’ятаю, що я стояв на пероні похмурого вокзалу Голешовіце, що колії з обох боків зникали десь у безкінечності, що я сприймав все якось розмито і що в поїзді я притулився до вікна в проході й дивився на північні передмістя, які пропливали повз мене, на заплави Влтави та на вілли й садові будиночки на протилежному березі. Нараз я побачив по той бік річки величезне закинуте кам’янище, потім багато квітучих вишневих дерев, декілька містечок, віддалених одне від одного, а більше нічого — тільки безлюдна богемська земля. Коли десь за годину я висів у Ловосице, мені здалося, що я діставався сюди тижнями, все далі на схід і все глибше назад у минуле. Площа перед вокзалом була безлюдна, за винятком однієї селянки, вбраної в кілька пальт, яка в благенькому кіоску, збитому з дощок, чекала, поки комусь спаде на думку придбати одну з головок капусти, нагромаджених перед нею неприступним бастіоном. Таксівки ніде не було видно, тож я вирішив із Ловосице рухатися пішки в напрямку Терезина. Щойно я залишив за собою містечко, про яке нічого не можу пригадати, сказав Аустерліц, як із північного боку переді мною відкрилася нова панорама: на передньому плані було ядучо-зелене поле, позаду — наполовину роз’їдений іржею петрохімічний комбінат, із градирень і високих
димарів якого здіймалися білі клуби диму, й складалося враження, що так тривало вже протягом багатьох років. Ще далі я бачив конусовидні богемські гори, що півколом оточували так званий Богушовицький котел і найвищі куполи яких ховалися цього холодного, сірого ранку в низько навислому захмареному небі. Я йшов узбіччям прямої дороги й постійно дивився вперед, сподіваючись, що невдовзі з’явиться силует фортеці, до якої залишалося не більше ніж півтори години пішого ходу. У голові в мене склалося уявлення про могутній комплекс, який високо здіймається над околицями, але виявилося якраз навпаки: Терезин так низько зачаївся на болотистій низовині на місці злиття Еґера[74] й Ельби, що, як я пізніше вичитав, його не видно ні з пагорбів довкола Літомержице, ні тоді, коли підходиш уже зовсім близько до міста, — видніють лише димар броварні та церковна дзвіниця. Споруджені у XVIII столітті за зіркоподібним планом, безперечно, завдяки тяжкій підневільній праці, ці цегляні мури виступають із широкого рову й здіймаються не набагато вище за довколишню територію.
Колишній пологий насип перед ровом і порослі травою вали з часом позаростали різного виду чагарником, так що виникало враження, що Терезин — не так укріплене, як замасковане місто, що значною мірою занурилося
в болотистий ґрунт періодично затоплюваної місцевості. Хай там як, але того вогкого й холодного ранку, крокуючи головною дорогою, яка пролягала з Ловосице до Терезина, я не підозрював, як близько вже був до своєї мети. Декілька чорних від дощу кленів і каштанів досі затуляли мені краєвид, а я вже стояв серед фасадів колишніх гарнізонних будинків, ще кілька кроків, і я вийшов на парадну площу, оточену двома рядами дерев. Із самого початку найбільше впадала в око, сказав Аустерліц, ота досі не зрозуміла мені цілковита безлюдність цього місця. Я знав від Вери, що вже багато років тому Терезин знову став звичайним містечком, і все-таки збігло, напевно, добрих чверть години, поки з іншого боку квадратної площі я побачив першу людину — згорблену постать, яка страшенно повільно просувалася вперед, спираючись на ціпок, — та щойно я відвів свій погляд, як постать зникла. Окрім того, за весь ранок на рівненьких, покинутих вулицях Терезина я не зустрів ані душі, за винятком божевільного в подертому костюмі, який на одній із липових алей у парку з фонтаном ішов мені назустріч, жахливо
