Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

чиновники і їхні чеські та єврейські помічники заклопотано бігали туди-сюди, скрізь звучав крик, лайка, когось били. Всі, кого вивозили, мали залишатися на виділених для них місцях. Більшість мовчала, дехто тихенько плакав, але нерідко траплялися істерики, чулися голосні крики та напади люті. Перебування в бараках на території ярмаркових павільйонів тривало багато днів, аж поки якось рано вранці, коли майже нікого не було на вулицях, у супроводі охоронних загонів усіх неквапливо повели до найближчої залізничної станції в Голешовіце, де відбулося так зване «завагонення», яке тривало ще добрих три години. Пізніше я частенько ходила до Голешовіце, до парку Стромовка і до ярмарку, де нерідко заходила у влаштований там у шістдесяті роки лапідарій, в якому годинами роздивлялись у вітринах зразки мінералів: кристали піриту, темно-зелений сибірський малахіт, богемську слюду, граніт і кварц, чорний, як смола, базальт, канарково-жовтий вапняк, — і я запитувала себе, на якому фундаменті стоїть наш світ. На Шпорковій, сказала мені Вера, сказав Аустерліц, того ж дня, коли Аґата була змушена полишити свою квартиру, з’явився посильний від управління конфіскованим майном і опечатав двері смужкою паперу з відповідним штампом. Між Різдвом та Новим роком з’явилася ціла бригада якихось підозрілих типів, і вони вичистили все, що залишалося в домі: меблі, лампи й світильники, килими й штори, книжки й партитури, одяг із поличок і шухляд, постільну білизну, подушки, перини, вовняні ковдри, нижню білизну, посуд, кухонне начиння, квіти у вазонах і парасольки, залишки продуктів, навіть грушеве й вишневе варення, яке стояло в підвалі вже кілька років, рештки запасу картоплі й усе до останньої ложки доправили в одне із п’ятдесяти складських приміщень, де кожну з цих нічийних речей із німецькою ретельністю реєстрували, оцінювали, а потім, залежно від предмета, мили, чистили, ремонтували і врешті поміщали на відповідну полицю. Насамкінець, сказала Вера, на Шпорковій з’явився працівник санслужби. Він був особливо лячною для мене особою зі злим поглядом, яким прошивав людину наскрізь. Він досі переслідує мене у снах, в яких я бачу, як він у хмарах ядучого білого диму обкурює кімнату. — Коли Вера закінчила свою оповідь, так розповідав далі Аустерліц того ранку на Олдерні-стрит, вона, після довгої паузи, через яку здавалося, що з кожним нашим видихом тиша у квартирі на Шпорковій ставала ще густішою, простягнула мені дві маленькі фотографії, десь завбільшки дев’ять на шість сантиметрів, які лежали на столику поряд із кріслом, — фотографії, які вона напередодні ввечері суто випадково знайшла в одному з п’ятдесяти п’яти кармазинових томів Бальзака, що не знати чому саме потрапив їй до рук. Вера сказала, що не пригадує, як вона відчинила скляні дверцята й дістала з ряду книжок саме цей том, вона отямилась ось у цьому кріслі, гортаючи сторінки, — вперше з тих далеких часів, наголосила вона, — на яких оповідалося про історію полковника Шабера, як відомо, доволі печальну. Як саме ці дві фотографії потрапили між сторінок, залишається для неї загадкою, сказала Вера. Можливо, Аґата брала почитати цей том, коли ще жила тут, на Шпорковій, в останні тижні перед вторгненням німців. Отже, на першій фотографії було зображено театральну сцену десь у провінції, можливо, у Райхенау[71], а може, в Ольмюці чи якомусь іншому місці, у якому Аґата іноді виступала перед своїм першим ангажементом у Празі.

З першого погляду вона думала, так сказала Вера, що обидві особи в лівому нижньому кутку — це Аґата й Максиміліан, адже вони такі дрібні, що тут годі щось роздивитися, — але потім вона, звичайно, помітила, що це інші люди, можливо, імпресаріо або фокусник зі своєю асистенткою. Вона замислилася, сказала Вера, яку ж це виставу давали свого часу з такими лячними декораціями: високі гори на задньому плані та дикий лісовий пейзаж наштовхнули її на думку, що це або «Вільгельм Телль», або «Сомнамбула», або остання п’єса Ібсена. Переді мною з’явився швейцарський хлопчик із яблуком на голові; на мить я злякалась, як то буває, коли вгинається місток під ногами сновиди, та уявила собі, як десь там серед високих скель уже зривається лавина, що одним махом змете й потягне в провалля цих заблукалих бідолах (і як це вони забрели в таку глушину?). Збігло декілька хвилин, сказав Аустерліц, під час яких мені й самому здавалося, що я бачу білу хмару, яка скочується схилом у долину, аж тут я почув голос Вери, яка заговорила далі про те незбагненне, що завжди властиво таким фотографіям. Виникає враження, сказала вона, ніби в них щось ворушиться, ніби від них долинає тихеньке зітхання безнадії, gémissements de désespoir[72], так сказала вона, сказав Аустерліц, ніби світлини самі мають пам’ять і пригадують нас, пригадують те, якими були ми, ті, хто вижив, а також ті, кого вже з нами немає. Ну, а ось тут, на іншій фотографії, сказала за якусь мить Вера, це ти, Жако, у лютому місяці 1939 року, приблизно за півроку до твого від’їзду з Праги. Тобі дозволили піти разом із Аґатою на бал-маскарад у домі одного з її впливових шанувальників, і саме з цієї нагоди пошили цей білосніжний костюм. Jacquot Austerliz, paže růžové královny[73] — було написано на зворотньому боці рукою твого дідуся, який тоді саме приїхав у гості.

Світлина лежала переді мною, сказав Аустерліц, та я не наважувався доторкнутися до неї. Постійно в голові крутилися ці слова paže růžové královny, paže růžové královny, аж поки нарешті десь іздалеку виникло їхнє значення, і я знову побачив перед собою живу картину з королевою троянд і маленьким пажем, що притримує шлейф. Та себе самого в цій ролі я так і не зміг пригадати, хай як я намагався, як того вечора, так і в наступні дні. Я одразу впізнав дещо незвичну лінію росту волосся, яка скошено проходила чолом, але, окрім того, у моїй пам’яті все було стерто всеохопним почуттям минулого. Відтоді я роздивлявся цю фотографію безліч разів: голе, рівне поле, на якому я стою, але про те, де воно розташовувалось, я не маю ані найменшої гадки; темна розмита пляма над горизонтом, кучма кучерявого волосся, обрамлена примарним світлом, мантія над зігнутою в лікті або, як я одного разу подумав, сказав Аустерліц, над зламаною чи загіпсованою рукою, шість великих перламутрових ґудзиків, екстравагантний капелюх із пером чаплі, і навіть складки на гольфах, — кожну деталь я