Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Ніг не відчуваю. - Шепоче між поцілунками. Допомагаю йому витягнути ноги й підкладаю подушки під боки та спину, щоб було комфортно.

- Зараз розбавимо твоє болюче поколювання в ногах. - Перекидую ногу через його стегна і починаю повільно опускатися на нього, допомагаючи рукою. Закочує очі, знов закидує голову назад з нерозбірливими словами напівпошепки. Хоч як вже хочеться відчути його повністю, не поспішаю, даючи собі звикнути до відчуття роздирання навпіл зсередини. Коли воно поступово стирається, впускаючи на сцену приємне почуття заповненості, вже не можу втриматись і починаю рухатись на ньому, піднімаючи й опускаючи стегна, впиваючись пальцями у його перев’язані мотузками груди. 

- Кайфово… - Видихає, дивлячись на мене напівприкритими очима. - Сніжинко, ти просто пиздець, який тісний всередині. Незважаючи на все, що я з тобою вже робив.

- Оце так комплімент. - Сміюся і натягую червону мотузочку, пересікаючу його живіт. - Не новий, а випраний з “Перволь”. 

- Скоріше, видраний. - З недоброю усмішкою штовхає стегнами вгору, врізаючись у мене з силою, що на секунду аж дихання збивається.

- Пиздець ти збочинець.

- Яке їхало, таке і здибало.

- Та заткнися ти вже. - Сміюся, затуляючи йому рот долонею. - Комедіант, бляха. - Насаджуюсь на нього під дуже приємним кутом, збільшуючи амплітуду, допоки він майже повністю висковзує із мене з кожним підняттям стегон, і назад всередину — до вологого плескоту моїх сідниць об його пах. Вуха починає закладати. Увесь час, що я його мучив, я мучив і себе, будучи вже нестерпно збудженим. Один різкий рух, і гра закчніиться. Хочу дати йому привілею програти першим. - Ти заслужив невеличкий десерт. - Вирошую на кінчику пальця гостру крижинку і роблю надріз у вигині шиї, нахиляюся до нього максимально близько. Секундне здивування в багряних очах, і тут же присмоктується до моєї шкіри, як до плоду із божественним нектаром, стогнучи ще голосніше. Як я і планував, не витримує першим, заповнюючи мої нутрощі в’язкою рідиною. Я протримуюсь на хвилинку довше, після чого завалююсь йому на груди, тяжко дихаючи. 

Через кілька хвилин, через силу й попри всепоглинаюче ліниве тепло в тілі, знову підключаємось до серверу, я витираю сліди свого злочину з його шкіри і розв’язую його. На білій шкірі відпечаталась текстура мотузки. Каже, що це на півгодини, і пройде, але все одно намазую червонуваті лінії заспокоюючою маззю. І роблю фото на пам’ять. Погрожує, що наступного разу зв’язаним буду я, а я тільки за. Хай застосує хоч увесь свій катувальний арсенал — лише подякую і проситиму ще.  

У неділю все ж їдемо до міста. Сидимо у затишній кав’ярні, Сіріус їсть свій улюблений “Наполеон”, я доїдаю еклер з шоколадною глазур’ю. Тепло, затишно. Дощ барабанить по вікнам. Погладжую його довгі пальці вільною рукою, коліна протираються одне об одного під маленьким круглим столиком. 

- Піду замовлю какао з собою, грітись в електричці. - Встає, задвигає стілець, і не встигає прибрати руку від спинки, як раптово обрушується на підлогу, як маріонетка, якій перерізали канатики.

- Сіріус! - Кидаюся до нього, перевертаю на спину, перевіряю пульс — пришвидшений. - Давай же, відкрий оченята. - Поплескую його по щокам. Навколо утворюється купка натовпу.

- Води? - Питають із-за спини.

- Та ні, не допоможе. - Чоло холодне, не лихоманка. Та й чого б їй бути у вампіра? Хіба що від сонця, а зараз ніяк. Що могло статися? Якась рідкісна хвороба? Він би вже попередив. А якщо і сам не знав? Може, якась алергія? - Можна рахунок, будь ласка? - Підтягую його плечі собі на коліна, гладжу по волоссю. Обличчя таке безтурботне, розслаблене, як у сплячого немовляти. Виснаження? Вірус? Бідолашний мій. Можливо, отруївся?

Закидую його собі на спину і несу до таксі, звідти до приймального відділення лікарні. Важкий, але що, дарма я роками в зал ходив? Хоч раз знадобилося не для понтів. Серцебиття нерівне. Погано. Я ні разу не лікар, але це точно нічого хорошого не означає. 

Коли приходить наша черга, на спині заношу його до кабінету і вкладаю на кушетку. Надаю всі його дані для заповнення паперів і прошу оглянути його вже, бляха, у кінці кінців. Поки навколо метушаться лікар з медсестрою, сиджу на стільці, заламуючи пальці, нервово хитаю ногою. Такого ще не було, щоб вампір втрачав свідомість отак просто без причини. Від зневоднення на сонці? Легко. Від голоду? Можливо. На рівному місці — вперше. Не знаю, чи допоможуть йому, взагалі, людські лікарі. Це єдина лікарня у місті, куди можна звернутися нелюдям, і де хоч якось можуть йому допомогти. Вони ж можуть, правда? Правда?..