Світлана Талан - Букет улюблених квітів

Микола присів біля нього, погладив, і воно радісно запищало, закрутило схожим на пензлик для малювання хвостиком.

— Голодне, напевно? А у мене із собою нічого й немає, — пояснював цуценяті чоловік. — Якщо нікуди не втечеш і дочекаєшся мене, то принесу тобі поїсти, — пообіцяв він і поволік візок далі.

Микола вивантажив траву, потім кілька разів піднімався драбиною, переносячи її на горище невеликими оклунками. Чоловік покінчив із роботою і покликав Лізку до хатини.

— Ходи-но сюди, є розмова, — сказав жінці.

Лізка злякано закліпала круглими очима.

— Що, Миколко, трапилося? — запитала вона.

— Знайшов я цуценя, сидить під дошками, певно, зовсім голодне.

— То треба погодувати!

— Я так і подумав.

— Звідки ж воно там узялося?

— Чи приблудилося, а чи «добрі» люди позбулися, — відповів чоловік. — Не знаю, Лізко, не знаю.

— Може таке статися, що сучка відійшла від цуценяти, а потім повернеться?

— Усе може бути, але зараз треба занести йому поїсти.

— Я зараз! Я швиденько! — заметушилася жінка.

Вона налила у півлітрову банку супу, вкинула туди кілька шматочків хліба.

— Готово! — мовила Лізка. — Ходімо?

— Я сам віднесу, а ти знайди мені якусь посудину, щоб із неї погодувати цуцика.

— Ой! Я й не додумалася! Не буде ж воно їсти з банки!

Лізка дістала зі столу залізну миску, віддала чоловікові.

— То, може, і я з тобою піду? — запитала знову.

— Я ж сказав, що сам віднесу! — буркнув незле чоловік і пішов з хати.

Розділ 48

І знову довга, як вічність, ніч. Випрані фіранки Тамара звечора розвісила сушитися на веранді, тож без них кімнати стояли якимись незатишними й голими. Тамарі здавалося: якби хтось зазирнув до кімнати через вікно, у неї з переляку розірвалося б серце. Небо очистилося від хмар, які затягували його впродовж кількох днів, і заясніло несміливими переливами зірочок. І хоч у кімнаті було не так темно, як напередодні, Тамара по-справжньому боялася. Вона відвернулася від вікон, заплющила очі. Їй згадалося, як у дитинстві вони з Галею жахалися грому й ховалися від нього під стіл.

— Треба заплющити очі, і тоді не буде страшно, — якось запропонувала сестра.

Вони заплющували очі, обіймалися, і їм ставало не так лячно. Зараз Тамара почувалася саме такою безпорадною, настрашеною дитиною, яка заплющує очі й кутається в ковдру, намагаючись сховатися від страху, що невідступно чатує десь поруч, споглядає збоку на самотню жінку, вичікуючи нагоди пролізти до неї під ковдру.

— Томо, ти — сильна! Тобі нема чого боятися! Будинок замкнений, вікна зачинені, у дворі є сторож, — говорила собі жінка, неспроможна позбутися відчуття, що вона тут не сама, що хтось за нею спостерігає через незахищені вікна. — І треба було мені саме на ніч прати ті фіранки! — сердилася Тамара. — Треба було повісити хоча б старі.

Тамарі стало гаряче під ковдрою, і вона відкинула її. Тепер забракло свіжого повітря. Жінці хотілося розчахнути навстіж усі вікна, зробити протяг, аби впустити до кімнати свіже й чисте після дощів повітря, але вона так боялася, що не могла розплющити очей, страхаючись угледіти когось у вікні.

«Якесь божевілля! — нервувалася вона. — Ще кілька таких ночей — і доведеться йти на прийом до психіатра».

Тамара накрутила себе так, що вже була не проти покликати на ніч Толика, але за трохи почала опановувати себе й заснула. Прокинувшись уранці, вона згадала, що нібито чула вночі радісне скавчання Барса, проте засумнівалася, чи то не був сон. Тамара відімкнула вхідні двері, вийшла на ґанок — і побачила букет білих лілій! Жінка взяла квіти до рук, відчуваючи на своєму тілі мурашки страху: на аркуші зі словами

«Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!» було продовження.

Хтось чорним маркером, який залишила Тамара, дописав:

«Я у шапці-невидимці,

Разом з вами й наодинці!».

Попри те, що Тамара сподівалася саме на таке, їй стало млосно.

«То мої припущення правильні? — подумала жінка. — Я знаю того, хто приносить квіти».

Вона забрала аркуш, занесла його до кімнати. Потім заварила каву й сіла за стіл біля вікна. Жінка хотіла заспокоїтися.

«Від того, що я опущу руки та налякано тремтітиму, легше не буде, — міркувала вона. — Я не маю права зламатися! Треба в усьому розібратися».

Кава заспокоювала. Із насолодою попиваючи улюблений напій невеликими ковтками, Тамара зупинила свої роздуми на рішенні шукати того, хто приносить їй квіти, серед своїх знайомих. Вона почала згадувати всіх, хто чув вигадану її матір’ю лічилку. Звісно, її знала мама та Бауля, але їх уже немає серед живих. Серед тих, хто знав і пішов із життя, був також її чоловік Марк. Лічилку добре знала Галина. Якщо навіть припустити, що сестра якось змогла проникнути у двір, з’являється інше питання: навіщо їй приносити лілії? Тамара ніякого сенсу в тому не бачила. Далі. Маринка. Вона наразі за містом. Чи справді там, можна дізнатися, але ж знову: який сенс носити квіти? Чи, може, подруга або сестра розказали лічилку комусь зі знайомих?

Тамара зателефонувала сестрі, поцікавилася, як вона, і ніби ненароком запитала, чи пам’ятає вона лічилку, яку склала їхня мама.

— Томо, добре, що ти згадала, — зраділа сестра. — Якось уже й призабулося! Початок пам’ятаю, а як далі — ні. Нагадаєш мені?

— Я тобі її запишу та принесу, — промовила Тамара. — А ти, бува, нікому її не розказувала?

— Я ж сама добре не пам’ятаю, не те, щоби комусь розказувати! — відповіла сестра й запитала, коли Тамара приведе обіцяного гостя.

— Може, сьогодні або завтра, — припустила Тамара. — Я наберу тебе, попереджу.

Тамара впевнилася, що то не сестра дошкуляє їй квітами. Лічилку міг знати й Анатолій: Тамара якось читала її чоловікові. От він якраз і здатен вдатися до залякування!

— Хто ще? Когось наче не згадала! — Тамара напружила пам’ять. — Слава! Вона читала йому лічилку один раз, та вона легка, тож він міг її запам’ятати!

Тамара почала картати себе за довірливість: жінка звикла бачити в людях спочатку хороше, а вже потім — погане.

«Може, я й недолуга, довірилася малознайомій людині, що з’явилася у моєму житті невідомо звідки, — міркувала жінка. — Чому я відразу відкрила йому душу? Чому така необережна?» — ставила собі жінка запитання без відповіді.

Тамара