Світлана Талан - Букет улюблених квітів

не так уже й давно тут оселилася, ні з ким не спілкувалася, не сварилася, тиха була, як трава. Це ж треба такому лиху трапитися! Говорили, що у неї й родичів не було, то скинулися всією вулицею та й поховали, як годиться. Царство їй, бідоласі, небесне!

— Кажете, ні з ким не сварилася? Не ворогувала?

— Та які там вороги! Вона, напевно, й муху не забила! А от її...

— Ось моя візитівка, сповістіть, коли господарі повернуться, — попросив Анатолій.

— Вибачте, а навіщо вони вам? — не вгавав говіркий чоловік. — Я ж маю якось пояснити, що ви приходили, так, мовляв, і так...

— Потрібно поставити кілька запитань щодо загиблої, — мовив слідчий.

— Зрозуміло! Все ясно! Обов’язково вам зателефоную! У мене такий тариф, що можу скільки завгодно по телефону плескати язиком...

— Я це помітив, — зауважив Анатолій і попрощався з чоловіком.

До садиби Єлизавети Сироватки було кілька сотень метрів. Стільки, як не дійшла до своєї хати загибла жінка. Позаяк її було вбито майже біля будинку Лізки (так її звали сусіди), Анатолій узяв у розробку її співмешканця Миколу Залізничого.

— А ще Горника та Крульку, — додав слідчий. — Їх усього троє, а мотиву, схоже, не було в жодного.

Ступивши у двір, Анатолій переконався, що там нічого не змінилося, і зрозумів, що господарі ще й досі живуть на дачі. До сусідки він не пішов, бо знав, що то марна справа. Натомість попросив знайомого нотаріуса дізнатися адресу Лізчиної дачі.

До будинку Тамари лишалося вже зовсім недалеко. Анатолій присів на лавку біля паркану та замислився. Йому хотілося бачити її попри все. Надто довго він ішов до своєї мети бути з Томою, щоби так легко від неї відмовитися.

— А чи в тому напрямку йшов? — раптом запитав чоловік сам себе, дістаючи пачку цигарок. — Може, я втратив стільки років для того, щоб зійти не на ту вершину?

Він закурив і набрав номер Тамари.

— Що ти хотів? — не дуже привітно запитала вона.

— Дізнатися, як ти.

— Усе гаразд! А ти як?

— Лілії той незнайомець уже не приносить?

— Звідки ти взяв, що то незнайомець? Мені так не здається.

— Що ти маєш на увазі?

— Гадаю, що квіти приносить якраз добре знайома мені людина.

— Ти, бува, не на мене натякаєш?

— Я ні на кого не натякаю. А квіти мені носять і досі.

— Лілії?

— Так. Мої улюблені, білі.

— Томо, треба із цим щось робити. Може, ти у небезпеці!

— Все, що потрібно, я зроблю сама. Дякую.

— Як знаєш, — зітхнув Анатолій. — Ти ще не скучила за мною?

— У мене багато роботи, — ухилилася вона від прямої відповіді. — Все! Не відволікай мене!

Тамара вимкнула мобільний. У Анатолія погіршився настрій. Додому йти не хотілося — батьки гризуть, що бачиш, мовляв, що утнула твоя Томочка, ми ж тобі говорили. Усе було б добре, якби не той Горник.

«І де він узявся на мою голову?!» — подумав Анатолій і сплюнув на землю.

Можна було б натовкти тому зальотнику писок, чи побалакати з ним по-чоловічому, але так недовго зіпсувати всю роботу. Цей нахаба Горник належить до списку підозрюваних, тож Анатолій не міг його чіпати, доки не доведе справу до кінця.

«Куди він зникає з готелю? — міркував слідчий. — То в Тамари ошивається, то біля її подруги, а тепер узагалі як у воду впав. Та й Крулька десь подівся, хоча з готелю не виїхав. Самі загадки!»

Анатолій подумав, що було б непогано десь посидіти, відпочити перед вихідними, попити пивка з таранькою, але самому не хотілося. Він згадав Ларису, свою колегу, яка нещодавно влаштувалася на роботу в їхній відділок. Непогана дівчина, ще й натякала якось на те, щоби сходити кудись на каву.

— А чому б і ні? — вирішив Анатолій і зателефонував Ларисі. — Ти зараз дуже завантажена роботою? — запитав.

— Дивлячись для чого, — відповіла та. — Якщо будеш довантажувати роботою, то я пас! Своєї вистачає.

— А якщо ні?

— Тоді майже вільна! — весело відповіла Лариса.

— Сходимо кудись разом, на пиво чи каву?

— Краще на каву, — сказала вона й запитала, куди під’їхати.

Розділ 47

— Миколко, ти куди зібрався? — запитала Лізка, вийшовши з хатини.

Останніми днями вона називала його так лагідно, і чоловікові від того ставало на душі ще тепліше.

— Доки дощу немає, піду, Лізко, викошу траву, — відповів він, дістаючи косу.

— Та ж мокра вона, — зауважила жінка. — Цілу ніч дощ ішов.

— Може, й далі дощитиме, а трава зазеленіла, піднялася, треба скосити, поки хтось мене не випередив.

— Сушитимемо де?

— Та якось висушимо, — мовив чоловік і дістав саморобний візок.

Якось Лізка понесла сміття на звалище та знайшла там частину дитячого візка. Зметикувавши, що нівроку збережені чотири колеса можна якось використати, жінка принесла зламок додому. Микола відразу вирішив зробити з нього візок для скошеної трави. Вирішив — і змайстрував. Тепер, маючи візок, траву можна було не тягати за плечима, а привозити. Ту траву вони ретельно сушили та складали на горищі, щоби по осені, коли винайматимуть транспорт для перевезення додому врожаю, забрати й сіно, що призначалося для сусідської кози. У жінки помер чоловік, вона сама косити не вміла, тому й домовилась із Лізкою та Миколою, що вони їй заготують сіно, а вона їм узимку даватиме безкоштовно козяче молоко.

Микола поклав косу на візок і посунув вулицею на луки. Йти туди недалеко, тож чоловік сподівався швидко накосити добрий оберемок і повернутися назад.

«Доведеться допоки сушити траву на горищі, — міркував чоловік дорогою. — А коли розпогодиться, досушимо на сонці, щоб не зіпріла».

Микола ступив на лужок і відразу опинився по кісточки у воді.

— Оце так налило! — здивувався він, але відступати не збирався.

Чоловік роззувся, босоніж став на мокру траву, змахнув косою, і трава лягла рівним півколом. Склавши скошену травичку на візок, Микола взув черевики та покотив візок додому. Проходячи повз покинуту господарями дачу, він почув жалібне скавчання й зупинився. Під старим дерев’яним парканом чоловік побачив зовсім маленьке чорне цуценя. Воно було мокре та тремтіло всім тільцем. Узрівши людину, цуценя заскавчало ще голосніше.

— Звідки ти