Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— Натякаєш на набіг шестирічної давності на базу? — діставши сигарету з пачки Олег простягнув руку, пропонуючи Кирилу закурити. Коли той заперечливо відмахнувся, продовжив: — Як притиснув хлопців Сизого під себе, а його самого нібито порішив? Зауваж, ключове слово — нібито.

— Мені здається, тут ключове інше, — примружившись хмикнув Рощин. — Щоб у підсумку тоді не відбулося із Сизим, погодься, його живучість інша сторона медалі, але виграв я. Саме я обіграв великого й жахливого Сизова. Невже думаєш, не можу зробити те саме з тобою? Мені плювати, що знаходишся під заступництвом Баті. Його імперія давним-давно звалилася.

— І йому на зміну прийшла імперія Плантатора, — покрутивши між пальцями цигарку байдуже кинув Олег, — На це натякаєш?

— Чому ні. Влада Сизова закінчилась, запізно намагатися її відродити. Час назад не повернути. Після того, як Сизий безглуздо просрав абсолютно все, його ніхто не сприймає серйозно.

— Всі мають право на помилку.

— Не в нашій справі. Чернишевський. Ти прекрасно знаєш, тут подібне не прощають. Ступінь довіри загублена. Якщо Сизий, працюючи роками, не зміг утримати власний бізнес під контролем, де гарантія, що так запросто не розтринькати чуже. Ніхто не піде з ним навіть на дрібну угоду.

— З ним не піде, а з кимось іншим, молодшим та амбітнішим, — Олег клацнув запальничкою, кілька секунд вдивляючись у яскравий вогник, перевів погляд на Рощина, — чому ні?

— На себе натякаєш, чи що? — Кирило іронічно хмикнув.

— Чим чорт не жартує.

— На такого сопляка ніхто не гляне! Не кажучи про угоди.

— Ай-ай-ай, — цокнув язиком Чернишевський, бавлячись вогником, — як грубо й нерозумно недооцінювати суперника, про якого зовсім нічого не знаєш. Ти самовпевнений, Рощине.

— Я дивлюся реаліям в обличчя. Якщо так впрягаєшся за Сизого, це ще не говорить про твою могутність. Хоча не приховую, цікаво послухати, як ти втерся в довіру до старого пройдисвіта й де, власне, знаходиться він сам.

— Ти ж не думаєш, що я розкрию карти?

— І не сподіваюся.

— Навіщо приїхав? — розуміючи, що ходити коло та навколо безглузда трата часу, з викликом поцікавився Олег.

— Чернишевський, давай відверто, — посерйознішавши Рощин піддався вперед, — скільки ти хочеш?

— Не зрозумів, — чоловік застиг із сигаретою на півдорозі до рота. Припускав дещо подібне, та не очікував швидкої прямоти.

— Що не ясно? — Кирило нетерпляче постукав пальцями підлокітниками. — Я розумію, ти зад рвеш не за просто так. За всю брудну роботу Сизий платить бабки, — оглядаючи оцінювальним поглядом вітальню, — і дуже непогані. Ти маєш шикарні тачки, їжу, жінок, пристойний дах над головою… Я в прямому сенсі.

— До чого ведеш? — затиснувши сигарету в зубах Олег підозріло покосився на співрозмовника.

— Скільки тобі потрібно, щоби покрити всі витрати? — з натиском перепитав Рощин. — Я заплачу, скільки необхідно для безбідного існування і навіть більше. У твоєму способі життя мало що зміниться, буде той же шик та розкіш. Усе, що забажаєш.

— Але? — прикурюючи.

— Чому відразу «але»?

— Після таких привабливих пропозицій зазвичай йде «але», — видихаючи цівку сизого диму вгору.

— Ти жук, Чернишевський, — посміхнувшись Рощин машинально сунув руку в кишеню куртки в пошуках цигарок.

— Ні, я Вовкодав, — задоволений собою поправив Чернишевський. Спостерігаючи за безрезультатними спробами Кирила відшукати слідом за сигаретами запальничку простягнув свою: — Пригощайся вогником.

— У мене свій, — знайшовши Рощин продемонстрував дорогу позолочену річ. Прикурив, повертаючи голосу колишню серйозність продовжив: — Так ось, Вовкодав. Усе елементарно: натомість переходиш на мою сторону й допомагаєш позбутися прикрого непорозуміння, на ім’я Микола Степанович.

— Як нерозумно з твого боку, Плантаторе, — наостанок затягнувшись Олег підсунув до себе попільничку, що стояла неподалік на журнальному столику, нещадно зім’яв недопалок об тонкий кришталь. — Мені здавалося, ти дорослий чоловік, який прийшов поспілкуватися про справи, домовитися, а несеш повну ахінею.

— Чернишевський, знущаєшся? — вмить спалахнув Кирило.

— Я? — насупивши брови. — Звичайно, ні. Просто подумай сам — ти приходиш один у лігво ворога, робиш такі необачні пропозиції. Лише уяви — я зараз тебе можу грохнути й ніхто не здогадається. Як тобі такий розклад?

— Ти цього не зробиш — не здригнувшись жодним м’язом похитав головою чоловік.

— Звідки впевненість? Чому ні? — повільно піднімаючись із крісла, — Немає людини — немає проблем. Усе просто.

— Не в правилах Сизого позбавлятися від проблем найпростішим і необережним способом.

— Але і я не Сизий.

— Хочеш сказати, — спостерігаючи за пересуваннями Олега, — що ти збираєшся прикінчити мене прямо тут?

— Я? — завмерши посеред вітальні здивувався Чернишевський, — Ні, що ти. Не хочу бруднити новенький килим і додавати зайвої роботи Наталії Іванівні. Просто намагаюся донести, що не всі й не все продається за гроші.