Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— З ідейних, чи що? — фиркнув Рощин.

У відповідь Олег невпевнено знизав плечима. Прекрасно розумів, що розмова заходила в глухий кут. Імовірність переконати Рощина змінити власній ідеології із самого початку не представлялася можливою. Після самовпевненої спроби перетягнути на свою сторону й поготів. Як і припускав, Плантатора можливо зловити, змусивши самого себе заманити в пастку, чим і займеться найближчим часом.

На цій ноті варто було завершити розмову. Сумнівів у прийдешніх планах Рощина не залишалося, але щось стримувало. І це не амбіції Кирила й не надія почути щось нове. Проте це здавалося важливим.

— Чернишевський, я ніколи не повірю, що ти настільки відданий своєму господареві, — спираючись долонями об підлокітники Кирило рішуче піднявся. — Якщо не гроші, даю сто відсотків гарантії, є дещо, здатне змусити тебе перейти до мене, або відступити з дороги, попередньо надавши необхідні козирі для гри проти Сизого. Не лише добровільно, а й за допомогою компрометувальної інформації або методів не так давно тобою згадуваних. Як там говорив? — зобразивши задумливість клацнув пальцями: — Немає людини — немає проблем? Щось у цьому є.

Рощин, відвернувшись, попрямував до виходу. Олегу зітхнути б із полегшенням, зайнятися здійсненням заздалегідь продуманого плану, але божевільна, необачна думка промайнула в голові надто чітко. Збагнути не встиг, коли вона перетворилася в гучну заяву:

— Маргарита.

— Що? — застиг Рощин.

— Ти питаєш, що крім грошей мене може зацікавити, — ступаючи в напрямку Кирила: — Відповідаю — Маргарита.

Кілька секунд мовчання, які для Чернишевського здалися вічністю. Непорушною, нескінченною. Моменти в очікуванні відповіді, яка здатна змінити багато чого та перетворити мрії в реальність.

Кілька секунд, перш ніж Рощин, обернувшись, миті дивився в очі Олегу. Впевнено, серйозно, не моргаючи. Кілька секунд, перш ніж пролунало одне-єдине руйнівне слово, що поставило на кін усе. Змусило ступити на стежку безжальної війни.

— Ні.

— Чому? — зупинившись у парі метрів від Кирила холоднокровно уточнив Чернишевський. — Тобі життєво необхідно, щоб я відійшов із дороги. Сам сказав, що готовий дати все. Я назвав ціну — Маргарита. По-моєму, не так багато в порівнянні з тими грошима, які пропонував трохи раніше.

Рощин виглядав здивованим.

— Навіщо вона тобі? — хрипко, з придихом, не в змозі сказати щось ще.

— Дивне запитання, не знаходиш? — відчуваючи прилив упевненості від одного вигляду помітно знервованого Кирила. — Для чого може знадобитися молода, приваблива жінка?

— Тобі баб мало, чи що? — скрипнувши зубами Рощин огризнувся.

— Може, я закохався, — стираючи з лиця усмішку відверто зізнався Олег.

Навряд Кирило повірив, та це давало можливість розв’язати йому язика щодо Рити. А інформація з вуст Рощина могла виявитися вельми цікавою.

— Закохався? — недовірливо перепитав Кирило. Не помітивши на обличчі Чернишевського ні краплі глузування, голосно розсміявся. — Ти закохався? — між смішками, здивовано фиркнув: — У мою Ритку? Ти точно ідіот!

— Не бачу нічого смішного, — спокійно відбиваючи випад Олег вкотре наголосив, що можна переконувати себе, що знаєш Рощина, усе одно знайдуться нові докази зворотного. Кирило залишався людиною-загадкою. Сам собі на умі.

— Озирнись, Вовкодаве! Навколо купа повій на будь-який, найвибагливіший смак, на будь-які гроші. Обирай яку завгодно! Тобі мало? — переходячи на крик. — Скажи! Надам тобі скільки завгодно досвідчених і умілих. Або віддаєш перевагу скромним недоторкам? Будь-які! Відповідай, й отримаєш їх!

— Ти мене не чуєш, — труснув головою Чернишевський. — Не сумніваюся у твоїх можливостях щодо повій, та мені не потрібно ні дві, ні десяток. Жодна. Які б прегарні не були. Мені потрібна Маргарита. Це моя остаточна відповідь.

— Маргарита чим краща? — слабо контролюючи емоції, заволав Рощин. — Така ж шльондра, як і інші!

Чоловік був злий не на жарт. Про це говорили й крила носа, що гнівно здіймалися, і зіщулені, блискучі від роздратування очі, і напружені м’язи на шиї. Здавалося, ще трохи й Рощин готовий рушити в бій. Та після останньої фрази Плантатора давно натренований спокій Олега теж дав збій. В очах потемніло. Стиснувши руки в кулаки ледве стримався, щоб не накинутися на Кирила, змусити відповісти та пошкодувати про сказане. Чернишевський ніколи й нікому не дозволить ображати честь небайдужої йому жінки. Тим більше людині, не без якої Маргарита пережила весь жах. Чого б у минулому Ритки не відбувалося, Рощин останній, хто мав право тикати носом у той бруд.

— Давно так вважаєш? — примружившись Олег зміряв гидливим поглядом Кирила. — Відтоді, як витягнув її шість років тому із борделю? Або як дванадцять років тому необережно підставив, змусивши опинитися в тій-таки незабутній Інанні?

— Що ти несеш? Які до біса дванадцять років? — заревів Рощин. — Ти ні чорта не знаєш, щоб судити!

— Повір, я знаю достатньо, — сунувши руки в кишені хмикнув Чернишевський. Обкрутився на п’ятках зробив декілька кроків геть від Кирила. — Мені здавалося, після того, як Марго позбавила тебе ненависного Авіатора, відкривши шлях до беззаперечної влади, ти повинен якщо не молитися на неї, хоча б не нагадувати про те, що довелося пережити не без участі Авіатора. Та й тебе самого.