Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

католицьку церкву. А потім вона бачила навколо себе тільки махлярів, схиблених на грошах, неосвічених, котрі нічим не цікавилися, крім можливостей наживи, що відкривалися їм у Чикаґо. У конторі Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткі, але завжди бадьорі розмови зі старим Лафліном, Сіппензом та іншими, вона дізналася про життя багато нового, про що раніше ніколи і не підозрювала. Немов він відчинив перед нею вікно, за яким відкривалася неозора далечінь.

— Ні, не американці, сер, — відповідала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну білу руку, в якій вона тримала олівець. Задоволена його увагою, вона мимоволі посміхнулася.

— Так я і думав, — сказав він, — хоча вас можна прийняти за справжню американку.

— Не знаю навіть, чому це так, — продовжувала Антуанетта дуже серйозно. — І брат у мене — також справжній американець. Ми з ним зовсім не схожі на батька і матір.

— А що робить ваш брат? — спитав Френк, аби щось сказати.

— Він працює зважувальником у «Арніла і Ко». Сподівається колись стати менеджером. — Вона посміхнулася.

Ковпервуд допитливо зиркнув на підлеглу, і вона, не витримавши його погляду, опустила очі. Мимоволі зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дівчини. Вона завжди болісно шарілася, коли її бос дивився на неї.

— Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? — прийшов їй на допомогу Френк, і через кілька хвилин панночка вже опанувала себою.

Щоразу, коли їй траплялося залишатися наодинці з Ковпервудом, вона відчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце її починало відчайдушно битися, і вся вона пашіла, як у вогні. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловік звернути увагу на просту стенографістку.

Природно, що, постійно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’яті в нього закохалася. Можна було б, звісно, розповісти, як вона день за днем писала під його диктовку, вислуховувала накази, спокійно та діловито, як і годиться зразковій секретарці, виконувала свої обов’язки. Але думки дівчини, хоча це і не відбивалося на точності й акуратності її роботи, були цілком захоплені незвичайним чоловіком, котрий сидів поруч у кабінеті, — її господарем, до котрого безперервно приходили важливі та впливові функціонери. Вони тицяли їй свою картку й іноді годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помітила, що шеф рідко вдавався до тривалої бесіди аби з ким, і це дуже інтригувало її. Розпорядження, які він віддавав, завжди вирізнялися стислістю. Френк покладався на її природну кмітливість, що вона миттєво доповнить те, на що він тільки натякав.

— Ви второпали? — зазвичай питав він.

— Так, — відказувала Антуанетта.

Ніколи ще не почувалася вона настільки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторій конторі з натертою до блиску підлогою все було світлим, холодним і жорстким, як і сам Френк. Вранішнє сонце зазирало у велике вікно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схід, і, проникаючи крізь приспущені штори салатового кольору, створювало в кімнаті зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанетті, напівтемряву. Кабінет Ковпервуда, оздоблений, як і в Філадельфії, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було ні підглянути, ні підслухати, що там робиться. Коли двері були зачинені, ніхто не смів туди входити, наче за кіот. Правда, Френк здебільшого розсудливо залишав двері відчиненими, навіть коли диктував ділові листи. Під час таких процедур, що відбувалися зазвичай при відчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинці. Так виникли стосунки, що сприяли їхньому зближенню.

Минали місяці, Френк був захоплений іншою жінкою, про існування котрої Антуанетта навіть не підозрювала, а вона, входячи до нього в кабінет, то насилу переводила дух від хвилювання, то паленіла від дівочого сорому. Вона навіть сама собі не наважувалася зізнатися, що мріє про свого боса. Дівчині було страшно навіть подумати, наскільки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такої риси у Ковпервуда, яка б не врізалася їй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно розділене проділом, його великі, ясні, незворушні очі, пещені руки, такі сильні та мужні, навіть його костюм завжди витонченого та простого крою, — все захоплювало її. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим і далеким, і тільки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим і доступнішим.

Якось, коли він диктував Антуанетті ділового листа й їхні погляди кілька разів зустрілися — при цьому вона незмінно опускала очі на папір, — він, продовжуючи диктувати, підійшов до напіввідчинених дверей і прикрив їх. Антуанетта не звернула б на це уваги — йому траплялося і раніше зачиняти двері, — але сьогодні у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмішки, і вона відчула, що зараз, цієї миті щось станеться. Вона застигла, потім кров прилинула до її обличчя, і по спині пробігли мурашки. Антуанетта і сама не знала, наскільки вона гарна. Руки та ноги у неї були немов виточені, а тіло — струнке та гнучке. Тонкий профіль чеканністю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетені коси, що обвивали голову, здавалися вирізьбленими з каменю. Все це раптово впало Ковпервуду в очі. Повернувшись до столу, він не сів на своє місце, а схилився до дівчини, взяв її за руку і ніжно, але наполегливо потягнув до себе.

— Антуанетто, — сказав він.

Вона глянула на нього знизу вгору, потім підвелася, бліда, задихаючись від хвилювання. Від звичайної діловитості не залишилося й сліду. Панночку охопила якась слабкість і безсилля. Вона спробувала було вивільнити руку, але, піднявши очі, побачила спрямований на неї жорсткий і жадібний погляд. В голові секретарці запаморочилося, в очах відбилося зрадницьке сум’яття.

— Антуанетто!

— Так, — прошепотіла вона.

— Ви кохаєте мене, зізнавайтеся!

Вона спробувала опанувати себе, проявити твердість духу, яка, як їй здавалося, ніколи її не покине, але, на жаль, цієї твердості вже не було і в помині. На мить Антуанетті згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночків, де вона провела своє дитинство... А тут цей елегантний світлий кабінет і сильний, владний чоловік, котрий вимагає її відповіді. Який чудовий має бути світ, в якому він живе! Кров билася у неї в скронях, і панночка застигла в якомусь блаженному заціпенінні.

— Антуанетто!

— Ах! Я й сама не