Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Мені подобається ваше ім’я, — сказав він. — Антуанетто! — і пригорнув її до себе.

Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше від несподіванки, ніж від сорому, сльози бризнули з її очей. Вона відвернулася, сперлася рукою об стіл і, опустивши голову, заплакала.

— Про що ви, Антуанетто? — ласкаво запитав він, нахиляючись до неї. — Ви так погано знаєте життя? Адже ви сказали, що кохаєте мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогодні відбулося, і щоб все між нами було, як і раніше? Я можу піти на це, якщо тільки, певна річ, і ви можете.

Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохає його і всім єством прагне до нього. Антуанетта чула, що казав її бос, але ридання душили її.

— Хочете, щоб усе було, як і раніше? — знову повторив він, помовчавши, щоб дівчина могла оговтатися.

— Ах, дайте мені поплакати! — в сум’ятті пробурмотіла вона нарешті. — Я й сама не знаю, чому ридаю. Просто розхвилювалася трошки. Будь ласка, не звертайте на мене уваги.

— Антуанетто, перестаньте плакати і погляньте на мене.

— Ні, ні, тільки не тепер. У мене очі зовсім розпухли.

— Ну, погляньте на мене, Антуанетто, — і він узяв її за підборіддя, — подивіться, хіба я такий уже страшний?

— О! — схлипнула вона, коли їхні погляди зустрілися. — Я... — І, поклавши руки на груди Френка, припала до нього головою, а той обійняв дівчину та погладив по плечу.

— Я не такий уже поганий, Антуанетто, ви тут стільки ж винні, скільки й я. То ви мене кохаєте?

— Так, о, так!

— І не будете сердита на мене?

— Ні. Як це все дивно, — вона сховала обличчя у нього на грудях.

— То поцілуйте мене.

Вона закинула голову й обвила його шию руками. Ковпервуд міцно притиснув дівчину до себе. Він злегка кепкував над секретаркою, допитуючись, чому вона плакала, а сам думав: що б сказали Ейлін і Рита, якби дізналися? Спочатку Антуанетта не хотіла говорити, а потім зізналася, що у неї було таке відчуття, ніби вона чинить погано. Цікаво, що панночка також думала про Ейлін, про те, з якою пихою та завжди пропливає повз неї. Тепер вона ділить із цією зарозумілою пані Ковпервуд його любов. І як не дивно, Антуанетта вважала це честю для себе.

Вона виросла у власних очах, відчула в собі приплив бадьорості та сил. Тепер дівчина більше дізналася про життя, бо пізнала кохання та пристрасть. Майбутнє малювалося їй сповненим радощів. Трохи згодом Антуанетта сіла за свою друкарську машинку. «До чого все це призведе?» — думала вона, гарячково хвилючись. По обличчю дівчини не було помітно, що вона плакала, тільки смагляві щоки пашіли палким рум’янцем, і це робило її ще вродливішою. Жодне почуття провини перед Ейлін не турбувало Антуанетту. Вона належала до нового покоління, яке починало в душі піддавати переоцінці колишні етику та мораль. Хіба не має вона права розпоряджатися собою, як заманеться, й яке кому діло, куди це може її завести. Поцілунки Ковпервуда все ще горіли на її губах. Що тепер обіцяє їй майбутнє?

17. Щось не клеїться

Наслідки цього зближення не були такими значними для Френка, як для Антуанетти. Поступаючись раптовій примсі, він пробудив до життя пристрасну, неприборкану особу. Дівчина сліпо обожнювала його. Скільки б він не заподіяв їй горя, Антуанетта — і майбутнє це показало — ніколи не стала б йому мстити. Однак, сама того не відаючи, вона першою викликала підозри у Ейлін і відкрила їй очі на зради Ковпервуда.

Приводом до цього послужили два доволі незначних випадки. Якось, заїхавши за Френком, Ейлін застала його в кабінеті наодинці зі стенографісткою, хоча було вже пізно й інші службовці давно розійшлися. Вони дуже жваво розмовляли про щось, і панночка, коли Ейлін увійшла, ніби зніяковіла. Іншим разом, коли Ковпервуд був у від’їзді, Ейлін здалося, що вона бачила його разом із Антуанеттою в кареті на Стейт-стрит. Стояла гидка листопадова погода. Ейлін виходила з крамниці Меррила і випадково зиркнула на екіпаж, що проїжджав біля хідника. Повної впевненості у неї не було, але її все одно це вразило. Невже Френк у місті і нікуди не виїжджав? Ейлін негайно ж вирушила до нього в контору, під приводом, що знайшла гарненький нашийник для Дженні, песика старого Лафліна, а насправді, щоб перевірити, чи Антуанетта там. «Невже Ковпервуд міг захопитися цією стенографісточкою?» — питала вона себе дорогою. У конторі всі вважали, що шефа немає в місті, але й Антуанетти на місці не виявилося. Лафлін сказав Ейлін, що панна Новак, здається, пішла в бібліотеку підібрати якісь матеріали. Так Ейлін і не вдалося розвіяти свої сумніви.

Як вона мала до цього поставитися? І щастя її, й усі надії були настільки тісно пов’язані з коханням та успіхом Френка, що при одній думці втратити його вона готова була ошаліти. Часом Ковпервуд, продираючись звивистими стежками пристрасті, замислювався над тим, як вчинить Ейлін, якщо дізнається про його вибрики. Уже й раніше — коли він завів інтрижку з дружиною адвоката, пані Катридж, а потім із Еллою та пані Ледуел — у нього траплялися невеликі сутички з Ейлін, і хоча до справжніх сварок справа не дійшла, Френкові стало ясно, що навіть тінь підозри виводить дружину із себе. Іноді він десь пропадав, і Ейлін чекала його даремно, але у чоловіка завжди знаходилися виправдання. Іноді її дивувала його незрозуміла байдужість до неї — в цьому виправдатися було вже важче. Проте дотепер Ковпервудові завжди вдавалося розвіювати ревниві підозри дружини, тому що жодною з цих жінок він не був серйозно захоплений.

— Ну, навіщо ти таке кажеш? — спокійно заперечував він, коли Ейлін, сердячись на нього за якусь чергову тимчасову відсутність, стверджувала, що він, мабуть, непогано згаяв час із іншою. — Ти ж чудово знаєш, що у мене нікого немає. Повір, якби я і завів шури-мури з якоюсь жінкою, ти б дуже хутко про це дізналася. І все одно, навіть якщо станеться зі мною такий гріх, в душі я ніколи б тебе не зрадив.

— Он як? — уїдливо кричала