Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Значиться, ді­ло стра­че­не і пра­ці шко­да! - про­ці­див крізь зу­би Бе­недьо.

- Як? Стра­че­не? Шко­да? - за­чу­ду­ва­ний, до­пи­ту­вав Сень.

- Другим від то­го не лег­ше бу­де.

- Але од­ним зло­ді­якою мен­ше на сві­ті.

- Ну, не бій­ся, на єго міс­це завт­ра вже но­вий нас­та­не.

- Але бу­де бо­дай бо­яти­ся.

- Овва, не зна­ти чо­го! Як не відк­ри­ють, хто се зро­бив, то ого­ло­сять, що при­пад­ком по­ховз­ся, або­ що. А відк­ри­ють, ну, то возьмуть чо­ло­ві­ка і за­па­ку­ють і ко­го бу­де зло­дій бо­я­ти­ся?

Сень зачу­ду­ва­ний слу­хав тої бе­сі­ди. Він на­ді­яв­ся, що Бе­недьо бу­де ті­ши­ти­ся, а на­то­мість стрі­тив за­ки­ди.

- Ба, то чо­го ж би ти жа­дав?

- Я би хо­тів, що­би як що ро­биться, а ще й та­кий ве­ли­кий гріх на ду­шу бе­ре­ся, то що­би вже ро­бо­та бу­ла до чо­гось при­гід­на, що­би при­нес­ла який­сь хо­сен не для од­но­го, а для всіх. А інак­ше, то я не знаю, по­що й за­чи­на­ти.

- Еге-ге! - пок­ру­тив го­ло­вою Сень, поп­ро­щав­ся і пі­шов. Ще тяж­чі ду­ми на­сі­ли на Бе­не­дя по ви­хо­ді поб­ра­ти­ма. «Що ж,- ду­ма­лось йо­му,- мо­же, во­но й так… мо­же, й ліп­ше, що од­ним ли­хим чо­ло­ві­ком мен­ше на сві­ті?.. Але чи від то­го ліп­ше доб­рим лю­дям? Зов­сім ні! Чи від то­го лег­ше ста­не хоть би тим са­мим ріп­ни­кам, що ті­шаться є­го за­ги­бел­лю? І то ні. Прий­де дру­гий ка­сієр на єго міс­це і бу­де так са­мо або й ще дуж­че крив­ди­ти їх. От як­би так за од­ним ра­зом та всіх злих лю­дей не ста­ло… Але ні, се де-де-де! Що й ду­ма­ти о тім! Рад­ше о тім ду­ма­ти, що у нас пе­ред но­сом, що ми мо­же­мо зро­би­ти!»

Побратимство ріп­ни­ків, до кот­ро­го так нес­по­ді­ва­но зіс­тав прий­ня­тий Бе­недьо за­раз на всту­пі в бо­рис­лавське жит­тя, жи­во за­ня­ло від­ра­зу йо­го мис­лі і на­да­ва­ло їм пев­ний, хоть зра­зу не ду­же яс­но ви­ти­че­ний нап­рям. Вже в пер­шій схо­ди­ні, ко­ли так гли­бо­ко по­ра­зи­ли йо­го уяву опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків і їх до­ма­ган­ня вис­ту­пи­ти вже раз з яки­мось вид­ним ді­лом - то­ді вже в мис­лі йо­го про­мелькнув об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва, ве­ли­ко­го і сильно­го, кот­ре би мог­ло злу­чи­ти до­ку­пи дріб­ні си­ли ро­біт­ни­ків, мог­ло би здвиг­ну­ти­ся тою спо­лу­че­ною си­лою і охо­ро­ни­ти кож­до­го кривд­же­но­го і страж­ду­щего ро­біт­ни­ка да­ле­ко ліп­ше, ніж се мо­же зро­би­ти оди­но­кий чо­ло­вік. Се­ред не­нас­тан­ної пра­ці ду­мок, під­си­чу­ва­ної що­раз но­ви­ми, страш­ни­ми, по­га­ни­ми та ха­па­ючи­ми за сер­це по­ді­ями, об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва чим­раз більше ви­яс­ню­вав­ся і зміц­ню­вав­ся в Бе­недьовій го­ло­ві. Йо­му зда­ва­ло­ся, що тільки та­ким спо­лу­чен­ням своїх влас­них сил до спільної по­мо­чі і обо­ро­ни ро­біт­ни­ки змо­жуть на те­пер до­би­ти­ся бо­дай якої та­кої піль­ги для се­бе. І він пос­та­но­вив со­бі будь-що-будь вис­ту­пи­ти з своєю гад­кою на най­ближ­чім зіб­ран­ні поб­ра­ти­мів і впер­ти­ся ці­лою си­лою, що­би поб­ра­тимст­во Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба спро­ва­ди­ти з не­без­печ­ної стеж­ки - не­на­вис­ті і пімс­ти, кот­ра на те­пер, при їх ма­ло­сильнос­ті, мог­ла тільки кож­до­му пош­ко­ди­ти, а не мог­ла ні­ко­му по­мог­ти,- а по­вер­ну­ти ува­гу і си­лу поб­ра­тимст­ва на та­ку шир­шу і спо­кій­ні­шу та, як ба­чи­лось Бе­недьові, ра­зом з тим і ко­рис­ні­шу ро­бо­ту.

Схід поб­ра­ти­мів наз­на­че­ний був на не­ді­лю ве­чір. В по­лудне тої не­ді­лі по­вер­ну­ли з Дро­го­би­ча Ма­тій, Анд­русь, Ста­сю­ра і ще де­які ріп­ни­ки. Ма­тій був ду­же ве­се­лий, го­вір­кий і щи­рий, але, ко­ли Бе­недьо пи­тав­ся йо­го: що чу­ва­ти і що ро­би­ли так дов­го в Дро­го­би­чі, він тільки поц­мок­ту­вав і від­по­ві­дав:

- Усе доб­ре, не­бо­же, все доб­ре!

Ще не стем­ні­ло­ся га­разд, і Ма­тій іно що зас­ві­тив на при­піч­ку ка­га­нець, на­пов­не­ний зем­ним вос­ком, ко­ли до ха­ти ввій­шли гур­мою поб­ра­ти­ми. По­пе­ре­ду всіх вшмиг­нув­ся, мов ящір­ка, Дер­кач, мовч­ки зві­тав­ся з Ма­тієм і Бе­недьом і по­чав по-сво­му ни­па­ти з ку­та до ку­та, за­су­ку­ва­ти ру­ки та зир­ка­ти на всі бо­ки. Да­лі пов­хо­ди­ли дру­гі: бра­ти Ба­са­ра­би, по­ну­рі і мов­чаз­ли­ві, як зви­чай­но; Ста­сю­ра ду­же щи­ро сти­с­нув Бе­не­дя за ру­ку, всі про­чі та­кож об­хо­ди­ли­ся з ним, як з рів­ним, як зі «своїм чо­ло­ві­ком». На са­мім пос­лід­ку ввій­шов Прий­де­во­ля. Йо­го мо­ло­де ли­це бу­ло якесь блі­де і мов зіс­са­не, ко­сим пог­ля­дом він по­зи­рав дов­ко­ла і все ми­мо­во­лі дер­жав­ся в тем­нім ку­ті близ по­ро­га. В ці­лім то­ва­рист­ві якось мен­ше бу­ло ру­ху, мен­ше га­мо­ру, ніж зви­чай­но. Всіх не­мов щось да­ви­ло, хоть ніх­то й не приз­на­вав­ся до то­го. Всі чу­ли, що, хо­тя чи не­хо­тя, во­ни наб­ли­жа­ються до якоїсь важ­ної по­дії, в кот­рій прий­деться їм вис­ту­пи­ти од­вер­то і сильно. Не­дав­ній слу­чай з убій­ст­вом жид­ка-ка­сі­єра був - усі по­чу­ва­ли се - пе­ред­віс­ни­ком но­во­го зво­ро­ту в ді­ях Бо­рис­ла­ва. Але який се мав бу­ти зво­рот, що за но­ві по­дії наб­ли­жа­ли­ся і як їм ста­ти суп­ро­ти них, сього на­ші поб­ра­ти­ми не зна­ли, хоть кож­дий на­ді­яв­ся, що чей же на спільній на­ра­ді по­де­ку­ди все те про­яс­ниться. Не ди­во, от­же, що ни­ні­ш­ні схо­ди­ни за­ча­ли­ся по­ну­рою, важ­кою, ожи­да­ючою мо­в­чан­кою, що поб­ра­ти­ми зій­шли­ся всі в пов­нім чис­лі і ще на­віть пе­ред зви­чай­ним ча­сом: кож­дий знав, що суп­ро­ти чим­раз тяж­чо­го жит­тя в Бо­рис­ла­ві, суп­ро­ти день у день більші­ючої нуж­ди та нап­ли­ву не­за­ня­тих, шу­ка­ючих пра­ці рук му­сить щось зро­би­ти­ся, але що і яки­ми си­ла­ми, сього ніх­то не вмів со­бі сам ви­яс­ни­ти і сього імен­но ви­яс­нен­ня кож­дий ждав від спільної ра­ди.

Один тільки Анд­русь Ба­са­раб не­мов не по­чу­вав ні­чо­го надз­ви­чай­но­го. Він за­сів на своїм міс­ці ко­ло сто­ла під вік­ном і оки­нув оком то­ва­рист­во.

- Ну, всі зіб­ра­ні,- ска­зав він,- мо­же­мо за­ча­ти своє ді­ло. Ану, Дер­ка­чу, за па­ли­ця­ми!

Деркач, пос­луш­ний і звин­ний, уже про­тис­кав­ся крізь сто­ячих на­се­ред ха­ти поб­ра­ти­мів, ко­ли втім ста­рий Ста­сю­ра встав і про­сив о го­лос.

- Ну, що там та­ко­го,- ска­зав не­охіт­но Анд­русь,- го­во­ри, по­б­ра­ти­ме Ста­сю­ро, хоть, я ду­маю, все-та­ки ліп­ше би, що­би у Дер­ка­ча па­лич­ки то­ті бу­ли під ру­ка­ми. Не за­ва­дить за­кар­бу­ва­ти, ско­ро що ці­ка­вішо­го.

- Ні,- ска­зав твер­дим го­ло­сом Ста­сю­ра,- я не бу­ду ні­чо­го та­ко­го го­во­рити, що би зда­ло­ся до кар­бо­ван­ня.

- Ну, а що ж та­ко­го? - спи­тав Анд­русь і знов зир­нув по всіх поб­ра­ти­мах. Він по­ба­чив, що ті си­ді­ли або сто­яли з пох­нюп­ле­ни­ми ли­ця­ми і не ди­ви­ли­ся на Ста­сю­ру, а тільки не­мов го­то­ви­лись слу­ха­ти йо­го бе­сі­ди. Анд­русь пок­мі­тив, що во­ни змо­ви­ли­ся.

- Тото, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- го­во­рив смі­ли­во ста­рий рі­п­ник,- що по­ра би нам най­ти со­бі яку ін­шу, ліп­шу ро­бо­ту, аніж то­то кар­бо­ван­ня. Що ж то ми ді­ти, чи що? У поб­ра­ти­ма Дер­ка­ча ці­лі в’язан­ки по­кар­бо­ва­них па­лиць, а який з них