Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

за­го­нах. Ху­до­ба гиб­ла за не­дос­та­чею па­ші. Не ос­та­ло­ся ні­чо­го, як іти на за­ро­біт­ки, а за­ро­біт­ків-то як­раз і не бу­ло то­ді ні­яких в на­шім Під­гір’ю - крім Бо­рис­ла­ва. От і по­пер­ли­ся ту­ди бід­ні лю­ди з усіх сто­рін, ха­па­ючи­ся за пос­ліднє, так, як той по­то­па­ючий ха­пається за сте­бе­лин­ку. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі, а бід­ні лю­ди ду­ма­ли, що бо­риславські ба­га­чі бу­дуть ми­лос­ти­ві­ші від бо­га і от­во­рять їм бра­ми сво­їх ба­гатств!..

А бо­рис­лавські ба­га­чі тільки то­го й ба­жа­ли! Во­ни від­дав­на по­ті­ша­ли­ся на­дією, що аж по­ряд­ний го­лод при­чи­ни­ть­ся до ве­ли­ко­го зрос­ту їх «ге­шеф­тів». І ось во­ни не по­ми­ли­ли­ся! Де­ше­ві і по­кір­ні ро­біт­ни­ки рі­кою нап­ли­ва­ли до них, з сльоза­ми нап­ро­шу­ва­ли­ся на ро­бо­ту, хоть би й за яку де­ше­ву ці­ну, і ці­на справ­ді піш­ла чим­раз де­шев­ша. А між тим хліб ста­вав чим­раз до­рож­чий,- до Бо­рис­ла­ва йо­го до­во­зи­ли ду­же ма­ло і ду­же неп­ра­вильно, і ро­біт­ни­кам не раз і з яким-та­ким гро­шем за па­зу­хою при­хо­ди­лось млі­ти го­ло­дом. А вже ж, пев­но, те, що но­воп­ри­хо­дя­чим по­ліп­шен­ня бу­ло ду­же ма­ле, а тим, що жи­ли раз у раз в Бо­рис­ла­ві, по­гір­ша­ло ду­же знач­но. Що­тиж­ня жи­ди-влас­тив­ці ври­ва­ли їм пла­ту, а суп­ро­тив­них за­цитьку­ва­ли згірдн­ими нас­міш­ли­ви­ми сло­ва­ми: - Не хо­чеш тілько бра­ти, то йди со­бі та зди­хай з го­ло­ду,- тут на твоє міс­це де­сять аж нап­ро­шу­є­ть­ся, та й ще за мен­шу ці­ну!

Оце все пе­ре­ду­му­вав Бе­недьо не раз і не два ра­зи на сво­їх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві. «А що,- ду­ма­лось йо­му,- як­би всі ті ти­ся­чі лю­дей та змо­ви­ли­ся ра­зом: не бу­дем ро­би­ти, по­ки нам пла­ту не при­більшать? Ад­же чей жи­ди не ви­тер­пі­ли би дов­го: у ко­го конт­рак­ти на пев­ний час, у ко­го векс­лі, що не бу­дуть спла­че­ні без про­да­жі наф­ти й вос­ку, му­си­ли би по­да­ти­ся!» Дум­ка йо­го, розд­раз­не­на всі­ма без­ко­неч­ни­ми об­ра­за­ми бо­рис­лавської нуж­ди, ціп­ко вхо­пи­ла­ся за се­сю сте­бе­лин­ку і не по­пус­ка­ла­ся її. Але чим док­лад­ні­ше він роз­би­рав сей спо­сіб ря­тун­ку, тим більше труд­нос­тей, ба й не­по­бо­ри­мих пе­ре­пон він до­ба­чав в нім. Як до­вес­ти до та­кої змо­ви і єднос­ті всю то­ту ве­ли­чез­ну гро­ма­ду, в кот­рій кож­дий дбає тільки за се­бе, жу­риться тільки тим, як би з го­ло­ду не вмер­ти? А хоть би се й уда­ло­ся, то знов пев­на річ і те, що ба­га­чі від­ра­зу не по­да­дуться, що тре­ба би не тіль­ки гро­зи­ти, але й спов­ни­ти грізьбу, по­ки­ну­ти вся­ку ро­бо­ту. А чи то­ді ба­га­чі не спро­ва­дять со­бі з дру­гих сіл дру­гих ро­біт­ни­ків і та­ким спо­со­бом не зні­ве­чать ці­лий труд? А хоть би й уда­ло­ся не до­пус­ти­ти до то­го, то з чо­го ж бу­дуть жи­ти ті ти­ся­чі безх­ліб­них та не­за­ріб­них лю­дей тут, в Бо­рис­ла­ві, за час без­ро­бо­ти­ці? Ні, ні­ку­ди не­ма ви­хо­ду! Ні­від­ки не схо­дить зо­ря ря­тун­ку! - І Бе­недьо, до­хо­дя­чи до та­ких без­на­дій­них ви­во­дів, стис­кав п’ясту­ки, при­тис­кав їх до чо­ла і бі­гав ули­ця­ми мов не­са­мо­ви­тий.

При всім тім він не­тер­пе­ли­во ждав най­ближ­чих схо­дин поб­ра­тимст­ва, на­ді­ючи­ся при тій спо­сіб­нос­ті дій­ти до якоїсь більшої яс­нос­ті в тім, що тре­ба ро­би­ти в те­пе­ріш­ній хви­лі. Він ча­сом в своїх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві стрі­чав­ся з од­ним або дру­гим із поб­ра­ти­мів і ба­чив, що всі во­ни якісь при­дав­ле­ні, мов при­би­ті до зем­лі, що всіх гри­зе якась важ­ка і не­яс­на ожи­дан­ка,- і те до­да­ва­ло йо­му на­дії, що чей же й з-по­між них хто прий­де на яку доб­ру дум­ку. До­ма Бе­не­дьо мов­чав. Ста­рий Ма­тій над­то за­ня­тий був своїм про­це­сом, що­ве­чір сти­ха шеп­тав то з Анд­ру­сем, то з Ста­сю­рою, то з дру­ги­ми яки­мись ріп­ни­ка­ми. Да­лі всі во­ни заб­ра­ли­ся до Дро­го­би­ча і не вер­та­ли кілька день, і са­мо­та ще тяж­чим ка­ме­нем на­ляг­ла на Бе­недьову го­ло­ву. Важ­ка і нез­вич­на для нього пра­ця ду­мок ки­ну­ла йо­го мов у га­ряч­ку, ви­си­са­ла пруд­ко йо­го си­ли. Він по­ху­дів і поб­лід, тільки дов­гоб­ра­зе йо­го ли­це ще дуж­че про­тяг­ло­ся, тільки очі, мов два роз­жа­ре­ні уг­ли­ки, нес­по­кій­но га­ряч­ко­во па­ла­ли гли­бо­ко в ям­ках. Але при всім тім він не по­ки­дав своїх ду­мок, не тра­тив ві­ри і при­хильнос­ті до тих бід­них лю­дей, що бе­зу­час­но, хо­лод­но і без­на­дій­но з кож­до­го за­ка­мар­ка по­зи­ра­ли на неп­ри­яз­ний світ і ти­хо, без опо­ру, го­то­ви­ли­ся вми­ра­ти. Ба­ча­чи їх, Бе­недьо ні­чо­го не міг ду­ма­ти, а тільки гли­бо­ко, всім сер­цем і всі­ми нер­ва­ми своїми по­чу­вав: тре­ба їх ря­ту­ва­ти! Але як ря­ту­ва­ти? О те як, мов о ост­ру неп­рис­туп­ну ска­лу, ла­ма­ла­ся йо­го дум­ка, роз­би­ва­ли­ся йо­го ду­хо­ві і ті­лес­ні си­ли, але він не тра­тив на­дії, що то­ту труд­ність мож бу­де по­бо­ро­ти.

Одного ве­чо­ра Бе­недьо піз­ні­ше, ніж зви­чай­но, вер­нув з ро­бо­ти до­до­му і зас­тав під ха­тою Се­ня Ба­са­ра­ба, Анд­ру­се­во­го бра­та. З зви­чай­ним ви­ра­зом не­на­ру­ши­мо­го спо­кою на чер­во­нім, тро­хи об­реск­лім ли­ці си­дів він на приспі під вік­ном і пи­кав люльку. При­ві­та­ли­ся.

- А що, не­ма Ма­тія?

- Нема. А Анд­русь?

- Також ще не прий­шов. Ані Ста­сю­ра.

- Видно, щось не­аби­яке роз­по­ча­ли там у Дро­го­би­чі.

- Будем ви­ді­ти,- бовк­нув Сень і за­мовк.- Ти чув, що ста­ло­ся? - спи­тав він по хви­лі, вхо­дя­чи з Бе­недьом до ха­ти.

- Ні, або що та­ко­го?

- Причта.

- Яка?

- Ба, яка! Не ста­ло од­но­го жид­ка. Знаєш, то­го, що то на не­го так наш Прий­де­во­ля жа­лу­вав­ся, то­го ка­сієра,- тя­миш?..

- Тямлю, тям­лю! Та що з ним ста­ло­ся?

- А що ж би та­ке! Від кількох день десь по­дів­ся, а ни­ні ви­до­бу­ли го з ями. Вже й ко­мі­сія приїха­ла, бу­дуть бід­не ті­ло кра­яти, ні­би­то во­но ска­же, яким сві­том до ями діс­та­ло­ся, ще й за реб­ро на паль за­че­пи­ло­ся!

Бенедя мо­роз прой­шов за сим опо­ві­дан­ням.

- Якраз так, як з Ма­тієвим при­яте­лем, Іва­ном Пів­то­ра­ком! - про­шеп­тав він.

- Еге, як­раз та й не як­раз,- від­ка­зав Сень.- Тамто­го жид тру­тив, а се­го…

Не до­ка­зав, але Бе­недьо не до­пи­ту­вав­ся да­лі,- він яс­но ро­зу­мів Се­не­ві сло­ва.

- Ну, і що ж? - спи­тав він по хви­лі важ­кої мов­чан­ки.

- Як то що? Но­сив вовк, по­нес­ли й вов­ка. А кін­ці в во­ді.

- А що лю­ди на то?

- Які лю­ди? Ко­мі­сія? Ко­мі­сія наїсть, нап’є, ті­ло пок­рає, по­ш­ка­ма­тує та й поїде со­бі.

- Ні, я не про ко­мі­сію, а так, ріп­ни­ки що ка­жуть?

- Ріпники? А що ж ма­ють ка­за­ти? Пос­то­яли, по­ди­ви­ли­ся на не­біж­чи­ка, го­ло­ва­ми по­хи­та­ли, дех­то сти­ха шеп­нув: «Зло­дій був не­біж­чик, бог би го по­бив!» - та й да­лі до