Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Я ви­най­ду! - пе­рер­вав гнів­но Анд­русь.

- Ти? - скрик­ну­ли Ма­тій і Бе­недьо.

- Так, я! Бо я ж то сам із ста­рим Ста­сю­рою ба­чив те­бе то­ді в шин­ку.

- Ти? І Ста­сю­ра? То ви бу­ли? - скрик­нув Ма­тій.

- Так, ми бу­ли.

- І ба­чи­ли Іва­на?

- Як же ж би не ба­чи­ли - ба­чи­ли.

- І п’яно­го?

- П’яного.

- З Морт­ком?

- З Морт­ком. Як за­ча­ла­ся з то­бою бій­ка, ми оба ки­ну­лись бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти, але ста­ро­го Ста­сю­ру оден грим­нув так, що той ум­лів. Ні­ко­ли ме­ні бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти - я взяв ста­ро­го і за­ніс до ван­ки­ра, де був Морт­ко з Іва­ном. Від­тер я ста­ро­го, а за той час Морт­ко все ко­ло Іва­на тан­цю­вав, усе під­су­вав йо­му то го­ріл­ки, то пи­ва, за­го­во­рю­вав йо­го, що­би не ба­ла­кав зо мною, а да­лі по­тяг йо­го ку­дись з со­бою. Від­то­ді вже я не ба­чив Іва­на. А ко­ли ми оба з Ста­сю­рою вий­шли до шин­ку, ти ле­жав уже зак­ро­вав­ле­ний, без пам’яті на по­мос­ті. Я не міг по­ма­га­ти нес­ти те­бе до­до­му, а тілько про­сив яки­хось двох ріп­ни­ків, роз­по­вів їм, де жиєш, а сам поп­ро­ва­див Ста­сю­ру до єго ха­ти. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам ду­хом бо­жим зна­ти, що се мо­же бу­ти важ­не для твоєї спра­ви?

- Господи бо­же! - аж скрик­нув Ма­тій,- так се ж зна­чить, що те­пер би мож виг­ра­ти про­цес?

- Хто знає,- від­по­вів Анд­русь,- але все-та­ки на­дія більша. От що бу­ло би доб­ре - ви­най­ти тих, що то­ді би­ли­ся з то­бою! Ти, ка­жеш, ви­дів, що Морт­ко їх пі­до­хо­чу­вав?

- На се при­сяг­ну­ти мо­жу!

- От бу­ла би й за­пин­ка. За­раз би мож по­тяг­ну­ти їх на сло­ва, чи Морт­ко під­мов­ляв їх. А як під­мов­ляв, то, зна­читься, в якій ці­лі?

Лице Ма­тія при тих ви­во­дах чим­раз більше про­яс­ню­ва­ло­ся. Втім, но­ва дум­ка знов зас­му­ти­ла йо­го.

- Е, але як же ж їх від­най­ти, тих, що то­ді по­ча­ли зо мною бій­ку? Я їх зов­сім не знаю і не міг опіс­ля ні­ко­ли піз­на­ти.

- І я їх не знаю, та й не звер­тав на них то­ді ува­ги. Але, мо­же, Ста­сю­ра? Ме­ні здаєся, що з од­ним він щось го­во­рив то­ді.

- Господи бо­же,- знов би бу­ло ог­ни­во більше! Знов близ­ше до до­ка­зу. Та й ще хто знає, що виз­на­ли би ті ріп­ни­ки! Хо­дім, Анд­ру­сю, хо­дім до Ста­сю­ри!

Швидко зіб­рав­ся і обув­ся Ма­тій, жи­во по­вер­тав­ся під впли­вом но­во­го проб­лис­ку на­дії, не­мов ра­зом де­сять літ ско­ти­ло­ся з йо­го пле­чей. Так гли­бо­ко в сер­ці то­го ста­ро­го, го­рем з дав­ніх літ би­то­го чо­ло­ві­ка, вко­рі­не­на бу­ла лю­бов до єди­но­го близько­го йо­му чо­ло­ві­ка, так га­ря­че ба­жав він, що­би прав­да про йо­го таємну по­ги­біль вий­шла на світ­ло ден­не!

Бенедьо сам ос­тав­ся в ха­ті по ви­хо­ді обох поб­ра­ти­мів. Він си­дів і ду­мав. Не про­цес зай­мав йо­го в ці­лім тім ді­лі,- хоть, ро­зу­міється, і про­це­со­ві він ба­жав доб­ро­го ви­хо­ду. Йо­го най­більше за­ні­ма­ло опо­ві­дан­ня Ма­тія про бій­ку лю­дей з жи­да­ми і про крик не­біж­чи­ка Мак­си­ма: «Ви­же­ніть жи­дів з Бо­рис­ла­ва!» «А що,- ду­ма­лось йо­му,- чи й справ­ді се бу­ло б доб­ре, як­би виг­на­ти жи­дів? По­пе­ред усе­го: ку­ди їх виг­на­ти? Пі­дуть на дру­гі се­ла, і там поч­не­ся то са­мо, що ту дієся. А по-д­ру­ге: са­мі не пі­дуть, а що ту на­дер­ли гро­шей, за­бе­руть з со­бою і в дру­гих міс­цях по­вер­нуть на то са­мо, на що ту по­вер­та­ли. Ні, се не вря­тує ро­бу­чих лю­дей!»

Пізненько вно­чі вер­нув Ма­тій до­до­му. Він був ду­же змі­не­ний про­ти по­пе­реднього: ве­се­лий, го­вір­кий. Їх на­дії на Ста­сю­ру оп­рав­да­ли­ся. Од­но­го з тих, що за­ве­ли бу­ли в шин­ку бій­ку з Ма­тієм, Ста­сю­ра справ­ді знав, про­чі бу­ли з то­го са­мо­го се­ла, що й тот один,- але всі во­ни вже від трьох літ не ро­би­ли в Бо­рис­ла­ві і си­ді­ли на гос­по­дарст­ві. Анд­русь Ба­са­раб і Ста­сю­ра го­то­ві бу­ли свід­чи­ти в су­ді. Тож і рі­шив­ся Ма­тій завт­ра-та­ки йти до Дро­го­би­ча до ад­во­ка­та і за­ра­ди­ти­ся йо­го, як і що ді­яти.

- Ну, те­пер не уй­де чень той зло­дю­га Морт­ко! - при­го­во­рю­вав Ма­тій.- Те­пер ми йо­го за ру­ки й за но­ги та­ки­ми до­ка­за­ми обк­ру­ти­мо, що й сам не отя­миться! Хоть то ні­би пан-біг не ка­же ба­жа­ти дру­го­му ли­ха, але та­ко­му зло­дієві, ба­чу, не гріх ба­жа­ти не то ли­ха, а й уся­ко­го без­го­лов’я!

З та­ким по­бож­ним ба­жан­ням Ма­тій і зас­нув.

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли од­нос­тай­ні ро­бу­чі дні в Бо­рис­ла­ві. Бе­недьо пра­цю­вав ці­ли­ми дня­ми при своїй фаб­ри­ці, ви­ти­чу­вав пла­ни бу­дин­ків, зап­рав­ляв ро­біт­ни­ка­ми, наг­ля­дав за вчас­ним до­во­зом цег­ли, ка­мін­ня, вап­на і всьо­го пот­ріб­но­го,- а при всім тім об­хо­див­ся з ро­біт­ни­ка­ми так по-б­ра­терськи, так щи­ро та при­яз­но, не­мов хо­тів на кож­дім кро­ці по­ка­за­ти їм, що він їм рів­ний, їх брат і та­кий же бід­ний ро­біт­ник, як усі во­ни, не­мов хо­тів пе­реп­ро­ша­ти їх за те, що оце не по своїй во­лі став над ни­ми нас­тав­ни­ком. А ве­чо­ра­ми, по ро­бо­ті, він не раз до пізньої но­чі хо­див у важ­кій за­ду­мі по бо­ло­тис­тих ули­цях Бо­рис­ла­ва, заг­ля­дав до бруд­них шин­ків, до тіс­них хат та ко­мі­рок, де жи­ли ро­біт­ни­ки, за­хо­див в бе­сі­ду з ста­ри­ми й мали­ми і роз­пи­ту­вав їх про їх жит­тя і бі­ду­ван­ня. Тяж­ко ста­ва­ло йо­му, ко­ли слу­хав їх опо­віс­тей, ко­ли ди­вив­ся зблизька на нуж­ду і по­гань їх жит­тя, але ще тяж­че ста­ва­ло йо­му, ко­ли ба­чив, що кош­том тої нуж­ди і по­га­ні зба­га­че­ні жи­ди гор­до їздять в пиш­них по­во­зах, стро­яться в до­ро­гі ша­ти і бриз­ка­ють бо­ло­том на тем­ну по­хи­ле­ну тов­пу.

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли дні за дня­ми, і жит­тя в Бо­рис­ла­ві для ро­бу­чих лю­дей ста­ва­ло чим­раз тяж­че і тяж­че. Зда­ле­ка і зблизька, з гір і з до­лів, з сіл і з міс­то­чок день у день сот­ні лю­дей плив­ли-нап­ли­ва­ли до Бо­рис­ла­ва, як пчо­ли до улія. Ро­бо­ти! Ро­бо­ти! Якої-не­будь ро­бо­ти! Хоть би й най­тяж­чої! Хоть би й най­де­шев­шої! Щоб тільки з го­ло­ду не зги­ну­ти! - се був за­гальний ок­лик, за­гальний сто­гін, що хма­рою но­сив­ся по­над го­ло­ва­ми тих ти­ся­чів ви­сох­лих, по­си­ні­лих, ви­го­лод­же­них лю­дей. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі,- вся на­дія му­жи­ків-хлі­бо­ро­бів ви­го­рі­ла ра­зом з їх жи­том та вів­сом на по­ру­ді­лих від спра­ги