Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- А як,- пи­таю Мар­ти,- не знаєш, чи дав зав­да­ток на грунт в Тус­та­но­ви­чах?

- Не знаю.

- Га, то тре­ба пі­ти до жи­да, спи­та­ти­ся, чи ві­доб­рав він ві­д­там гро­ші. І так ни­ні вип­ла­та. Ко­ли він узяв гро­ші, то, мо­же, пі­шов з ни­ми на­зад до Тус­та­но­вич або до Дро­го­би­ча.

Пішли ми обоє до кан­це­ля­рії Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра,- ми в него ро­би­ли. Пи­таємо­ся. Той до книж­ки… «Взяв ваш Іван Пів­то­рак гро­ші».- «Ко­ли?» - «В по­не­ді­лок ве­чо­ром». От то­бі й на! По­ліз я до Тус­та­но­вич, пи­таю: зав­дат­ку не дав, від по­не­діл­ка не був, хоть обі­цяв, що прий­де най­да­лі в вів­то­рок з по­луд­ня. Ди­ву­юся, що та­ко­го? Чи зго­да зір­ва­на, чи що? Я роз­по­ві­даю, що гро­ші від жи­да взя­ті і що не­ма ні гро­шей, ні Іва­на. Ніх­то ні о чім не знає.

Іду я до Дро­го­би­ча, пи­таю де в яких зна­ко­мих: ніх­то не ви­дав Іва­на. Про­пав не­бо­рак. Ані слі­ду не­ма. Пи­таю Морт­ка, де він по­дів­ся з шин­ку і що там ро­бив. «Ні,- ка­же,- неп­ра­в­да то­му, я й на очі не ви­дав Іва­на. Ти,- ка­же,- п’яний був, се­ред бій­ки то­бі рід­на ба­бу­ня при­ви­ді­ла­ся, а то­бі зда­ва­ло­ся, що то був Іван». По­чи­наю роз­ві­ду­ва­ти, хто то­ді ще був в шин­ку, що то за якісь бу­ли, що ме­не би­ли,- ага, не­мов чорт зли­зав уся­кий слід! На тім і ста­ло.

Ну, вже вам то­го не тре й ка­за­ти, який у нас ве­лик­день був. Що там бід­на Мар­та нап­ла­ка­ла­ся,- гос­по­ди! Вся на­дія про­па­ла. Ми­нув мі­сяць, дру­гий,- про Іва­на ані віст­ки, ані чут­ки. Да­лі чуємо, де­кот­рі ріп­ни­ки пос­міш­ко­ву­ються, жар­ту­ють: «Ро­зум­ний хло­пець, той Пів­то­рак: гро­ші заб­рав, ба­бу ли­шив, а сам в світ за очі!» Зра­зу го­во­ри­ли то­то на жарт, а да­лі де­кот­рі по­ча­ли й на­пев­не го­во­ри­ти. Знов я роз­пи­тую: хто чув? хто ви­дів? Не зна­ти. Той ка­же: «Ни­ко­ла ви­дів»; Ни­ко­ла ка­же: «Проць ми ка­зав»; Проць ка­же: «Се­мен від­кись чув»; Се­мен не при­га­дує со­бі, від­ки чув, але здає му ся, що від Морт­ка-нас­тав­ни­ка. А Морт­ко всьому пе­ре­чить і кож­до­му в очі плює.

Аж десь по двох ро­ках - он то­рік вес­ною - ви­до­бу­то з од­ної ста­рої ями кос­ті. Піз­на­ли ми по перс­те­ні на пальці та по ре­ме­ні, що то був Іван. Ре­мінь був по­рож­ній, оче­вид­но, но­жом роз­рі­за­ний. Заст­ряг­ла ми тог­ди в го­ло­ву гад­ка,- і до­сі мя не по­мі­тує. По­га­на гад­ка, ду­же гріш­на, ко­ли несп­ра­вед­ли­ва. Зу­ва­жив­ши все, я ска­зав сам со­бі: то ніх­то, як тілько оден Морт­ко на­пе­ред під­поїв Іва­на, під­мо­вив яки­хось, що­би ме­не до­ве­ли до без­пам’яті і на­би­ли, а від­так об­ра­бу­вав йо­го, бід­но­го, і вки­нув в яму. По­чав я знов роз­пи­ту­ва­ти сю­ди й ту­ди, а як щось за два дні з’їха­ла ко­мі­сія об­зи­ра­ти кос­ті, пі­шов я і по­чав ка­за­ти все, як на спо­ві­ді. Па­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, за­пи­са­ли все в про­то­кул, кли­ка­ли сего й то­го: Морт­ка, Іва­ни­ху, шин­ка­ря, знов спи­су­ва­ли про­то­ку­ли, а да­лі взя­ли та й ареш­ту­ва­ли… ме­не. Я не знав, що зо мною хо­тять ро­би­ти, по­що ме­не тяг­нуть до Дро­го­би­ча - але га­даю со­бі: що ж, мо­же, так і тре­ба. Ті­шу­ся, дур­ний, сво­єю бі­дою. Пот­ри­ма­ли ме­не щось з мі­сяць, прик­ли­ка­ли щось два ра­зи на про­то­кул, а да­лі ви­пус­ти­ли. Вер­таю я сю­ди: що чу­ва­ти? Ні­чо. Кли­ка­ли ще раз Морт­ка, Іва­ни­ху, тус­та­нівських щось троє. Ка­жуть, що від­да­ли все до Сам­бо­ра, до ви­сшо­го су­ду. Ну, і вже той суд тяг­не­ся більше ро­ку, а ще му кін­ця не­ма. Що я за той час на­товк со­бою по всі­ля­ких па­нах! У Сам­бо­рі був щось два ра­зи, а в Дро­го­би­чі кі­лько!.. Ад­во­ка­то­ві щось зо п’ятнай­цять ринських дав. «Та що,- ка­же,- не­бо­же, мож­ли­ва річ, що той зло­дій Морт­ко спря­тав Іва­на, а гро­ші сам узяв. Але в су­ді тре­ба до­ка­за­ти док­лад­но, а все­го то­го, що ти ту ка­жеш, іще не до­сить. Ну, але,- ка­же,- тре­ба трі­бу­ва­ти. Як там який ро­зум­ний суд­дя возьме то­ту спра­ву в ру­ки, то, мо­же, ще де­чо­го більше до­шу­кає­ся, ніж ти знаєш». Ну, вид­но, не до­шу­кав­ся! Який­сь той сам­бірський суд­дя ви­дав­ся ме­ні та­кий не­пот­ріб­ний та не­по­рад­ний, що а! Пи­тає щось п’яте че­рез де­ся­те,- вид­но, що не знає, з яко­го кін­ця до то­го взя­ти­ся, а втім, хто го там знає, мо­же, й уміє, та не хо­че!..

А ту в Бо­рис­ла­ві при­тих­ло все, мов горш­ком прик­рив. Мо­рт­ко зра­зу, оче­вид­но, був страш­но пе­ре­пуд­же­ний, хо­див блі­дий як смерть, а до ме­не й не ту­рав­ся. Аж опіс­ля вже ос­мі­лив­ся, по­чав смі­яти­ся і доїда­ти ме­ні так, що я да­лі му­сив по­ки­ну­ти Гольдкре­ме­ро­ві ями і пе­ре­нес­ти­ся от тут, до Гам­мерш­ля­га. Хоть то, ро­зу­мієся, оба вов­чі гор­ла!.. Та й так Морт­ко й вий­шов чис­то. За ним, ба­чи­те, стоїть і Го­ль­д­кре­мер сам, а то ба­гач не­сос­ві­тен­ний - де бід­но­му ріп­ни­ко­ві суп­ро­ти него пра­во най­ти!.. А ми що! Іва­ни­ха, бід­на, з ди­ти­ною на служ­бі, а я ту тов­чу­ся по тім пек­лі і вже, вид­но, й до­ві­ку з нєго не вир­ву­ся. Та й не то­го ме­ні жаль! Що там я! Але то ме­не ко­ле, що от - по­гиб чо­ло­вік, про­пав ні за ца­по­ву ду­шу, і то­му зло­дієві ні­чо,- хо­дить со­бі і смієся! То ме­не гри­зе, що для бід­но­го ро­біт­ни­ка не­ма прав­ди на сві­ті!

Матій за­мовк і, важ­ко зітх­нув­ши, по­хи­лив го­ло­ву. Анд­русь і Бе­недьо та­кож мов­ча­ли, при­дав­ле­ні тем прос­тим, а так без­мір­но важ­ким опо­ві­дан­ням.

- А знаєш ти, поб­ра­ти­ме Ма­тію, що я то­бі ска­жу? - ска­зав пе­ре­го­дя Анд­русь яки­мось, не­мов гнів­ним зру­ше­ним го­ло­сом.

- Та що та­ко­го?

- Що ти ду­рень ве­ли­кий, от що!

Ма­тій і Бе­недьо ви­ди­ви­ли­ся на нього.

- Чому ж ти се­го до­сі ме­ні не го­во­рив?

- Чому не го­во­рив? - пов­то­рив не­охіт­но Ма­тій.- А по­що бу­ло го­во­ри­ти?

- Тьфу, до сто чор­тів на та­кий ро­зум! - розг­ні­вав­ся Анд­русь.- Про­ва­дить про­цес з жи­дом, про­цес той, як­би був ви­г­ра­ний, міг би по­да­ти ве­ли­ку за­охо­ту для бід­них ріп­ни­ків, міг би їм по­ка­за­ти, що не мож ро­бу­чо­го чо­ло­ві­ка без­кар­но крив­ди­ти, до виг­ран­ня то­го про­це­су пот­ре­бує свід­ків, а він мов­чить ти­хо, не го­ло­ситься, а тілько тиш­ком со­бі в ку­ті в ку­лак тру­бить,- ну, ска­жи ме­ні, доб­рий се ро­зум?..

Матій за­ду­мав­ся і за­су­му­вав.

- Гай-гай, двох свід­ків! - ска­зав він.- Я ж то­бі, Анд­ру­сю, ка­жу, що аж те­пер на­га­дав со­бі за тих двох свід­ків, аж те­пер, по нев­ча­сі. Бо раз,-