Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

го­во­рить бу­ва­ло Іван ве­че­ра­ми.- Ко­би-то вже раз!» Але не зна­ти, чи бог не су­див му, бід­но­му, діж­да­ти­ся ви­хо­ду, чи ли­хі лю­ди не да­ли!..

Дурницю ми од­ну зро­би­ли. Ро­би­ли ми ра­зом і не бра­ли гро­шей від жи­да.- Най,- ка­же­мо,- у него ле­жать, в єго ка­сі без­печ­ні­ше, ніж у нас за па­зу­хов, а в книж­ці як­раз за­пи­са­но на нас, то й сам чорт від­там не ви­ку­сить. Так ми й зро­би­ли,- бра­ли лиш ча­сом по кілька шус­ток, що­би яко-та­ко про­ди­ха­ти.

Минуло так лі­то, ба й осінь, ба й зи­ма, нас­та­ли свя­та. По свя­тах ма­ли ми за­би­ра­ти­ся геть з Бо­рис­ла­ва. В цвіт­ну не­ді­лю пі­шов Іван до Тус­та­но­вич, що­би до­вер­ши­ти зго­ду,- та­ки на дру­гий день мав да­ти там­то­му чо­ло­ві­ко­ві зав­да­ток, а як пе­рей­де­мо вже до Тус­та­но­вич, то мав да­ти му ре­ш­ту гро­шей. Пі­шов мій Іван. Змер­каєся - не­ма Іва­на. «Ну, ні­чо,- га­даємо со­бі,- мо­же, там де на мо­го­ри­чі, або ­що». Але Мар­та якась нес­по­кій­на весь день хо­дить, ну­дить, са­ма не знає чо­го. Ніч ми­ну­ла - не­ма Іва­на. На ро­бо­ту при­хо­ди­мо - він не при­хо­дить. Нас­тав­ник Морт­ко пи­тає­ся ме­не, де він. Я му роз­по­вів усе, а той ще крик­нув:

- От, десь, дра­бу­га, впив­ся та й спить, а на ро­бо­ту не йде!

Гадкую я сю­ди й ту­ди,- де би Іван був? Ве­чо­ром по ро­бо­ті при­ход­жу до ха­ти - не­ма. Га­даю со­бі: піду по шин­ках, по­шу­каю, по­роз­пи­тую. За­ход­жу до го­лов­но­го шин­ку - там пов­но ріп­ни­ків,- зазд­рів я ме­жи ни­ми й Морт­ка, але кот­рі са­ме бу­ли зна­комі ріп­ни­ки, то­го не тям­лю. Якісь шти­ри нез­на­ко­мі, вже ні­би п’яні, сто­ять на­се­ред ха­ти і спі­ва­ють: оден свя­то­ве­чірньої, дру­гий страс­ті, тре­тій підс­коцької, а чет­вер­тий дум­ки, ще й ме­не пи­та­ю­ть­ся, чи гар­но па­сує ра­зом?

- Ідіть со­бі до чор­та! - крик­нув я на них.- Там бу­де­те аку­рат па­су­ва­ти!

Вони до ме­не. Вче­пи­ли­ся, той за ру­ку, той за по­лу, кли­чуть го­рів­ки. Спе­ре­сер­дя лиг­нув я душ­ком ква­тир­ку. Во­ни в ре­гіт, дру­гу кли­чуть. Ані су­ди бо­же від них від­пе­ка­ти­ся. А ту ба­чу, що Морт­ко усе під­мор­гує на них, діс­то­ді­-то: не ви­пус­кай­те з рук! Ви­пив я дру­гу ква­тир­ку. За­шу­мі­ло в го­ло­ві, ха­та з людьми хо­до­ром за­хо­ди­ла. Тям­лю ще, що ввій­шли якісь два зна­ко­мі ріп­ни­ки, що-м з ни­ми ві­тав­ся і час­ту­вав­ся,- але кілько вже на­му­чив свою дур­ну ста­ру го­ло­ву, а не мо­жу при­га­да­ти со­бі й до­сі, хто то та­кий був.

- А що ж то­бі то­то так до­ко­неч­но тре­ба зна­ти? - пе­ре­бив йо­го опо­ві­дан­ня Анд­русь.

- Ах, чи до­ко­неч­но! Ме­ні так, дур­но­му, здаєся, що я че­рез то­то й спра­ву прог­рав!

- Що? Че­рез то­то? А то яким сві­том?

- Ба, пос­лу­хай ли­шень! Я аж те­пер, по нев­ча­сі, як за­чав при­га­ду­ва­ти со­бі все до кри­хі­точ­ки, що і як то­ді бу­ло, аж те­пер на­га­дав со­бі, що бу­ли якісь два зна­ко­мі, лиш не зна­ти кот­рі. Ко­би діз­на­ти­ся, бу­ли би за­раз свід­ки.

- Свідки! На­що? До чо­го?

- Послухай ли­шень! П’ю я, в шин­ку га­мір,- а ту в ван­ки­рі обіч хтось злу­по­тів склян­кою,- мій Морт­ко тілько миг, по­біг до ван­ки­ра. Чую, там го­во­рять: Морт­ко по­ти­хо, а хтось дру­гий го­лос­но. Що за не­во­ля! Який­сь знаємий го­лос, так, як Іва­нів! Зна­ти, що п’яний, язи­ком пу­тає, але го­лос єго. Я пруд­нув­ся до две­рей ван­ки­ра і не­хо­тя­чи пот­ру­тив од­но­го з тих, що ме­не час­ту­ва­ли. Той грим­нув со­бою до зем­лі. Дру­гі прис­ко­чи­ли до ме­не.

- Гов, сва­ту, гов! - ре­вуть.- Що бо ти лю­дей тру­чаєш та роз­мі­туєш? Га?

- Та я не­хо­тя­чи!

- Еге, не­хо­тя­чи! - ри­пить один.- Знаємо ми та­ких!

В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі ван­ки­ра, і в две­рях по­ка­зав­ся - при­сяг би-м ни­ні, що по­ка­зав­ся мій Іван, дер­жа­чи­ся за од­ві­рок. За ним сто­яв Морт­ко і дер­жав го за пле­чі. Я знов пруд­нув­ся до него. Але в тій хви­лі він щез, две­рі за­пер­ли­ся, а один ріп­ник пір­вав ме­не за гру­ди.

- Ану, я те­бе, сва­ту, не­хо­тя­чи ме­жи очі заїду,- крик­нув він і як за­ці­дить ме­не ме­жи очі, аж ме­ні сто ти­сяч сві­чок в очах за­ярі­ло­ся і все в го­ло­ві пе­ре­мі­ша­ло­ся. Тям­лю ще ті­ль­ко, що-м од­но­му вче­пив­ся в во­лос­ся і що дру­гі обс­ко­чи­ли ме­не, мов ка­ти, і зби­ли під но­ги. Оче­вид­на річ, що во­ни бу­ли під­мов­ле­ні, бо я їх ані не знав, не ви­дав, ані не зро­бив їм ні­чо­го. Що ста­ло­ся да­лі зо мною, де дів­ся Іван, де ді­ли­ся то­ті два зна­ко­мі ріп­ни­ки,- не тям­лю ні­чо­го. Все затьма­ри­ло­ся в моїй го­ло­ві.

Я про­ки­нув­ся в ха­ті, на пос­те­лі. Мар­та ко­ло ме­не си­дить і пла­че.

- А що, де Йван? - се бу­ло моє пер­ше пи­тан­ня.

- Нема.

- Але чень же був до­ма?

- Не був.

Дивлюся я, во­на та­ка змар­ні­ла, стур­бо­ва­на, що тілько снасть єї. Що за не­щас­тя?

- Але ж я,- ка­жу,- вчо­ра ве­чір ви­дів його.

Во­на всміх­ну­ла­ся крізь сльози і по­хи­та­ла го­ло­вою.

- Ні,- ка­же,- ви вчо­ра ве­чір ні­як не мог­ли йо­го ви­діти. Ви вчо­ра ве­чір ле­жа­ли ось ту без пам’яті.

- А що ж, то ни­ні не вів­то­рок? - спи­тав я.

- Ні, ни­ні вже п’ятни­ця. Ви від по­не­діл­ка но­чі ле­жи­те осьде як мертвий, у го­ряч­ці та ман­ко­лії.

- А Іва­на не бу­ло від­то­ді?

- Не бу­ло. Вже ку­ди я не хо­ди­ла, ко­го не роз­пи­ту­ва­ла,- ні­х­то не знає, де він і що з ним.

- Але ж я го в по­не­ді­лок ви­дів у шин­ку.

Мар­та ні­чо на то, тілько здвиг­ну­ла пле­чи­ма і зап­ла­ка­ла. Пев­но, бід­на, по­ду­ма­ла со­бі, що се ме­ні так з пе­ре­пою при­ви­ді­ло­ся.

- Але ж, аби-м так світ бо­жий ви­дів, як-єм йо­го я ви­дів дос­тот­ку своїми очи­ма!

- Ба, та-бо як­би він був то­ді в Бо­рис­ла­ві, то був би прий­шов до­до­му,- ска­за­ла Мар­та.

- От тож-то й ме­ні див­но. А в Тус­та­но­ви­чах був, не зна­єш?

- Був. Я ту роз­пи­ту­ва­ла тус­та­нівських па­руб­ків. Був, ка­жуть, зго­див по­ле з ха­тою і ве­чо­ром за­ба­вив­ся на мо­го­ри­чі геть по­за пів­ніч. Там-та­ки й но­чу­вав, а в по­не­ді­лок пі­шов пе­ред по­луд­нем, що­би в Бо­рис­ла­ві взя­ти від жи­да гро­ші. Тілько всего я мог­ла діз­на­ти­ся.

Мені не­мов­би клин у го­ло­ву вбив. Хоть який я був ос­лаб­ле­ний і зби­тий на всім ті­лі, тре­ба бу­ло