Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

Андрусь за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на ста­ро­го. Справ­ді, в та­кий спо­сіб ніх­то ще тут не го­во­рив, і йо­му са­мо­му в го­ло­ві по­вер­ну­ло­ся пи­тан­ня: «Та й справ­ді, до чо­го зда­ло­ся кар­бо­ван­ня?» Але по­за­як на та­ке пи­тан­ня він зра­зу не на­хо­див дос­та­точ­но від­по­ві­ді, то й рі­шив­ся сто­яти да­лі на своїм, що­би вик­ли­ка­ти бли­ж­чі об’яснен­ня.

- Кому по­мог­ло? - ска­зав він звільна.- Ну, але чи для якої по­мо­чі ми се ро­би­мо? Чи ти за­був, що ми се ро­би­мо для пімс­ти?

- Для пімс­ти, так, так! Але як же ти ти­ми па­ли­ця­ми бу­деш мсти­ти­ся? Як мсти­ти­ся, то я га­даю, що тре­ба ін­шо­го спо­со­бу, а не тра­ти­ти дар­мо час на ди­ти­ня­чій за­бав­ці. Як мсти­ти­ся, то тре­ба си­ли, а з тих па­лиць то­бі, пев­но, си­ли не при­рос­те.

- Так,- від­по­вів Анд­русь,- але ж ми хо­ті­ли, як прий­де по­ра, зро­би­ти суд прав­ди­вий над своїми кривд­ни­ка­ми, що­би ма­ти чис­ту со­вість.

- Пуста на­ша ро­бо­та,- ска­зав на те Ста­сю­ра.- Чис­ту со­вість ми й те­пер мо­же­мо ма­ти, бо кож­дий чує аж над­то доб­ре, кілько, і що, і як тер­пить. А щоби пімс­ти­ти­ся, що­би за­ра­ди­ти ли­ху, тре­ба, крім чис­тої со­віс­ті, ще й си­ли, а у нас що за си­ла?

- Так, так,- загули довкола побратими,- що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то се нам не додасть на три п’яди більше сили!

- Га, а від­ки ж нам си­ли взя­ти? - спи­тав Ана­русь.

- Треба при­пус­ка­ти більше лю­дей до сво­го поб­ра­тимст­ва, тре­ба гро­ма­ди­ти всіх до­ку­пи, вка­за­ти всім од­ну ціль,- ві­діз­вав­ся Бе­недьо.

Всі зир­ну­ли на нього якось не­до­вір­ли­во і бо­яз­ко, тільки один Ста­сю­ра при­так­нув ра­діс­но:

- І я так ка­жу, і я так ка­жу!

- Але ж бій­те­ся бо­га, поб­ра­ти­ми, чи ви по­ду­ма­ли, що з то­го вий­де? Пер­ший-ліп­ший за­во­ло­ка ви­дасть нас, прис­кар­жить в міс­ті, і нас усіх пов’яжуть і за­са­дять до Сам­бо­ра, як роз­бій­ни­ків! - ска­зав Анд­русь.

Морозом пе­рей­ня­ли ті сло­ва поб­ра­ти­мів, і всі во­ни нес­по­кій­но і ці­ка­во по­зир­ну­ли на Бе­не­дя, мов ожи­да­ючи, що він на те ска­же.

- Може, то й прав­да,- ска­зав Бе­недьо,- але як прав­да, то що се зна­чить? Зна­чить, що з та­ки­ми ці­ля­ми, з яки­ми ви до­сі но­си­ли­ся, не мож по­ка­зу­ва­ти­ся ме­жи лю­дей. Що, хо­тя­чи згро­ма­ди­ти їх до­ку­пи, тре­ба їм по­ка­за­ти не са­му пімс­ту, бо пімс­тою ніх­то си­тий не бу­де, але тре­ба їм по­ка­за­ти якусь ко­ристь, якусь по­міч, якесь по­ліп­шен­ня!

- Еге-ге, все він свою по­міч ти­че! - ві­діз­вав­ся від две­рей гру­бий го­лос Се­ня Ба­са­ра­ба за той час, ко­ли Бе­недьові з ве­ли­ко­го зру­шен­ня не ста­ло ду­ху в гру­дях і він за­мовк на хви­лю. Він чув, що кров йо­го за­ча­ла розг­рі­ва­ти­ся, що мис­лі, кот­рі до­сі так упер­то йо­му не да­ва­ли­ся, те­пер мов чу­дом яки­мось плили і роз­ви­ва­ли­ся в йо­го го­ло­ві. Сло­ва Се­ня Ба­са­ра­ба, на­півг­нів­ні, на­півз­гірд­ні, бу­ли для нього тим, чим ост­ро­га для бі­жу­чо­го ко­ня.

- Так, я все про по­міч го­во­рю і не пе­рес­та­ну го­во­ри­ти, бо ме­ні здаєся, що тілько ми са­мі мо­же­мо со­бі по­мо­чи, а більше ніх­то нас не по­ра­тує. Ад­же ж ані на­шим жи­дам, ані па­нам не йде о то, що­би ро­біт­ни­ко­ві ліп­ше жи­ло­ся. Во­ни ще як­би мог­ли, то би по­гір­ши­ли єго жи­ття, бо їм аж то­ді доб­ре, як ро­біт­ник до пос­ліднього до­ве­де­ний, не має чо­го хо­пи­ти­ся і му­сить зда­ти­ся на їх лас­ку й не­лас­ку. То­ді во­ни при­си­лу­ють йо­го до вся­кої ро­бо­ти і зап­ла­тять, що са­мі схо­чуть, бо для него, го­лод­но­го та го­ло­го, не­ма ви­бо­ру! Ні, тілько ми са­мі му­си­мо по­ма­га­ти со­бі, як не хо­че­мо до­ві­ку от так про­па­да­ти. А мсти­ти­ся - вва­жай­те са­мі, до чо­го то до­ве­де. Від ні­якої пімс­ти нам ліп­ше не бу­де, хі­ба бись мо схо­ті­ли яку вій­ну в ці­лім краю зро­би­ти або­що! А так: по­ка­раєте се­го або то­го кро­во­пій­цю, на єго міс­це дру­гий уже дав­но на­ост­рив­ся. Та й на­віть пост­ра­ху не бу­де на них, бо пре­цінь бу­де­те все му­си­ли ро­би­ти по­таємно, то й ніх­то не бу­де зна­ти, хто се і за що зро­бив. А як діз­на­ються, ну, то ще гір­ше, бо бе­руть чо­ло­ві­ка і ки­нуть, і гний! Я га­даю, що тре­ба нам доб­ре зас­та­но­ви­ти­ся і шу­ка­ти ін­шо­го ви­хо­ду.

Знов за­мовк Бе­недьо, мов­ча­ли і всі поб­ра­ти­ми. Бе­не­дьо­ві сло­ва нев­дер­жи­мою си­лою втис­ка­ли­ся до їх пе­ре­ко­нань, але, на не­щас­тя, во­ни ва­ли­ли то, що там до­сі сто­яло: на­дію на пімс­ту, але на­то­мість не ста­ви­ли ні­чо­го но­во­го. Один тільки Сень Ба­са­раб, си­дя­чи на по­ро­зі з люлькою в зу­бах, по­хи­ту­вав не­до­вір­ли­во го­ло­вою, але не го­во­рив уже ні­чо­го. Сам Анд­русь, хоч, оче­вид­но, весь той но­вий обо­рот в дум­ках де­яких поб­ра­ти­мів був, ба­чи­ло­ся, для нього ду­же неп­риємний і не­по­жа­да­ний,- а й він скло­нив свої по­туж­ні пле­чі і опус­тив го­ло­ву: Бе­недьові сло­ва зас­та­ви­ли і йо­го за­ду­ма­ти­ся.

- Добре би то бу­ло, то пев­но,- ска­зав він вкін­ці,- але як се зро­би­ти, як по­ма­га­ти со­бі са­мим, ко­ли у нас си­ли не­ма й на­тілько, аби кож­дий сам со­бі по­міг.

- Отож-то й є, що у оди­но­ко­го не­ма си­ли, а як їх збе­ре­ся ба­га­то, то й си­ла бу­де. Ти оден сот­на­ро­во­го ка­ме­ня не пі­дой­меш, а кілька нас пі­дой­ме го як ні­чо. Ве­ли­ка річ для рі­п­ни­ка при якім-та­кім за­ріб­ку да­ти на тиж­день шіст­ку склад­ки, а най збе­ре­ся сто та­ких, то вже маємо де­сять ринських тиж­не­во і мо­же­мо бо­дай в наг­лій пот­ре­бі за­по­мо­чи кількох не­щас­ли­вих! Чи прав­ду я ка­жу, поб­ра­ти­ми?

- Гм, та во­но-то прав­да - ро­зу­міє­ся,- так, так! - по­чу­ло­ся з різ­них бо­ків, лиш там в ку­ті, ко­ло две­рей по­ну­ро мов­чав Прий­де­во­ля, і нев­до­во­ле­но вор­ко­тів Сень Ба­са­раб:

- Добре йо­му, місько­му чо­ло­ві­ко­ві, го­во­ри­ти о склад­ках! Ану, трі­буй­те, чи на весь Бо­рис­лав най­де­те де­сять та­ких, що вам схо­тять да­ва­ти ті склад­ки!

- Ну,- від­ка­зав на те жи­во Бе­недьо,- се вже ти, поб­ра­ти­ме, так со­бі, на ві­тер го­во­риш. Ось нас ту є два­над­цять, і я ду­маю, що кож­дий з нас ра­до до то­го прис­та­не.

- Пристанемо, прис­та­не­мо! - за­гу­ли де­які поб­ра­ти­ми.

- Тілько тре­ба доб­ре над тим об­ра­ди­ти­ся, на що скла­даєся ті гро­ші і що з ни­ми ро­би­ти! - ска­зав з по­ва­гом Анд­русь.

- Ну, ро­зу­міє­ся, так-та­ки за­раз і об­радьмо! - під­хо­пив Ста­сю­ра.

- Ба ні,- ска­зав Бе­недьо,- по­пе­ред усего тре­ба