Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

в бік залізничного мосту через річку Тетерів — якраз туди, де стояла «черепаха». Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних… Долю втікачів неважко було передбачити.

А тут ще розгорівся бій у запіллі — на околицях Житомира…

Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія… Але до бою вже розгортався 5-й «Чертовский» імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.

Але він мовчав…

— Пане полковнику, дозвольте стріляти! — почувся голос начальника кулеметної команди.

— Своїх постріляєте! — тривожно відповів командир потяга.

— Ні! Наші ж під горбком, он — у касках. А червоні — на горі, кричать «ура».

— Берете відповідальність на себе?!

— Беру!

— Беремо! — покривали голос свого начальника кулеметники.

Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.

— 18, 20! Вогонь!

— Та-та-та-та-та-та!

Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го «Чертовского» ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.

— Цик, цик! — застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.

Кулеметники не звертали на них уваги.

Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють «Кольт», знятий із протилежного боку вагона.

— Ха-ха-ха-ха-ха-ха! — дико заливаються «Максими».

Люто сміється й «Кольт».

Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.

Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік «черепахи». Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.

«Черепаха» відповіла, але, побачивши, що український «бронепотяг» рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум…

Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!

«Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, — згадував учасник бою Василь Афанасієвський, — все без ріжниці віку та стану… Ось іде в потертій чорній «шинелі» з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд — теж не мають рушниць. «Може, заб’ють кого чи ранять — і дістану рушницю!» — гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття».

На очах у багатьох виступають сльози. «Вперед на ворога! Бийте катів!» — наче вистукує серце у грудях…

На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.

Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.

Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.

— Держи, держи! Коміса-а-ар!!! — лунають крики.

І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили — не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.

— Лови, лови його! Стій, сучий сину! — звідусіль розкочувалися вигуки.

Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали… Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.

Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.

Лава йшла мовчки, не стріляючи — бо не було в кого.

Червоні розбіглися.

Ось житомиряни насунулися на місце ранішнього бою. Жінки шукали поранених січовиків, але таких не виявилося: всіх їх добили червоні.

Он лежить фотограф-аматор. Руки його застигли, ніби він ще тримав перед очима фотокамеру. На крок від нього впокоїлося інше тіло. Верхньої частини голови немає — вона збита разом із каскою прикладом рушниці. Залишилося лише підборіддя, до якого наче приріс вузький ремінь від каски. В холодних руках вояка біліє бинт. Оцей бинт і посвідчення, яке мав кожний січовий стрілець, дають змогу пізнати загиблого — це Володимир Лівенців, брат фотографа.

А он проколотий кількома багнетами ходя…

У Житомирі ще не знали результату бою. Тож, коли до вокзалу приїхала за набоями дрезина, до неї кинулися люди:

— Ну як там?! Далеко більшовики?!

На вокзалі вешталися збуджені учні та гімназисти. Вони чіплялися до козаків:

— Де б мені дістати рушницю?.. Пане добродію, дайте патронташа — всі кишені подерті, не маю куди покласти набої…

Вмить наповнена набоями дрезина рушила назад. За нею спостерігали уважні очі козаків, які стояли вздовж колії з великими шматками хліба та сала в руках.

— Козаче! Де дістав їсти?

— А ось на фірах вивезли в поле селяне й роздають!..

«Бронепотяг» чекав дрезину на роз’їзді 28 версти. Завантаживши набої, він рушив далі — на станцію Кодню.

У Кодні більшовиків вже не було. Тож снаряди полетіли на станцію Рею.

Тим часом підключились до телефонної лінії і почали слухати розмову між Реєю і Бердичевом I.

— На что вам паровози? — питав якийсь москаль.

— Как на что?! Грузиться: нас уже абстрєлівают! — відповідав інший.

— Паровозов нєт.

— Что ж дєлать?! Полки растьопани совєршенно…

— Да