Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Коли Житомир було відвойовано, то «на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід». Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.

«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.

22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.

З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики — в надії знову відбити губерніальне місто.

Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:

— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!

Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.

Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».

Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.

Постріли помалу віддалялися.

— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.

Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.

— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!

Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».

Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.

Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.

І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.

Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.

Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.

А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.

Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.

Одна світлина зроблена.

— Відступаємо? Он де наші вже.

— Ні, хочу ще одну…

Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.

А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…

Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».

З лави, що віддалялася, йому кричали:

— Ходя! Назад!

— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…

Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.

— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.

Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.

Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.

Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні…

А тут ще заговорила «черепаха».

— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.

Жах опанував стрільців — хоч і гатила «черепаха» не по них, а по їхньому «бронепотягу». Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце — то вперед, то назад.

Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.

— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — рвалися над нашим «панцерником» ворожі стрільна.

— Ж-ж-ж-ж-ж! — свистіли осколки і кульки шрапнелі.

Стрільці потяга не ховалися — настільки заворожив їх бій.

Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.

Полем все ясніше розлягався ординський крик: «Ура-ра-а!» Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села