Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

І все-таки, що вони можуть учворити? Обважують людей? Це найвірогідніше. Бо на гроші, які заготівельники отримують під звіт, повинна закуплятися продукція. І надходить вона добротна, як ви знаєте. Вчасно звітують. Звіти теж нормальні. Хоч убийте, не знаю, з якого боку до них підійти.

З усього видно, директор переживав, хотів знати правду, але Турчин вдавав, що не помічав того.

— Робота заготівельників якось контролюється?

— Зрідка на пункти виїжджає мій заступник або я сам, але дивимося лиш за одним — аби байдиків не били. Ну, а за справною цифрою пильнують усі, бо від того залежать премії. Але на ярешківському пункті з планами завжди гаразд, тому й буваємо там рідко.

— Як заготівельники отримують гроші?

— Під звіт. Документи оформляються в бухгалтерії, а видає касир.

— Премії у вас великі?

— Як у кого. Найвищі у тих, хто безпосередньо зайнятий виробництвом.

— З яких розрахунків виплачуються преміальні?

— В основу, як і скрізь, береться план. Ярешківський пункт його вже виконав і перевиконав.

— Яка ж була премія?

— Вона нараховується по закінченні сезону.

«Отуди до лиха! Про які ж тоді премії говорили заготівельники в хаті Воловика? І чому всі були ними невдоволені? Чи не в цьому причина?»

— Зрозуміло, — сказав Турчин, аби не мовчати.

Здається, і Цугалю не було про що говорити. Він уже сидів зсутулений і дивився на оперуповноваженого втомленими, добрими очима. Як той зібрався йти, промовив:

— Коли що треба, прошу, я до ваших послуг. Хоч, якщо відверто, мені буде не зовсім солодко, коли в об'єднанні знайдуться пройдисвіти та ще й серед тих, кому я найбільше довіряю.

11

Начальник відділу карного розшуку обласного управління стрів Турчина веселою, бадьорою усмішкою:

— Ну, капітане, можу вас привітати: ваш нюх вас не підвів — у двох слоїках виявлено не полуничний сік, а сурогат з води, лимонної кислоти, виноградного барвника та справжнього полуничного соку. Останній у невеликій кількості додавався, певно, для запаху. Ось матеріали аналізів. Можете познайомитися.

Полковник поклав перед оперуповноваженим списаний аркуш. Павло читав його ніби й уважно, та з написаного мало що затримувалося в голові. Зрозумів: хвилюється. Спробував заспокоїтися. Де там! «Що це я, мов хлопчак! — гримнув подумки на себе. — І не соромно?»

— Чого мовчите? — блиснув зіницями полковник. — Напали на слід ведмедя, дивись, і до барлога дійдемо.

— Сподіваюся, — байдужим голосом відказав Турчин.

Полковник здивовано глянув на капітана. Поведінка його була йому незрозуміла, проте вважав за потрібне про це не говорити.

— Ми вже тут радилися. Думаю, що комбінаторів буде викрити легко, бо діють вони, безперечно, по-старому: складають відомості на виплату грошей міфічним особам за продаж міфічної полуниці. Непокоїть інше: як пов'язати це зі смертю Воловика? І не настроюйтеся на те, що складу злочину тут нема. Тепер це стає вірогіднішим. Такої думки дотримуються і в обласній прокуратурі. Слідчий Скуратівський завтра з вами виїздить у район. Ви ж переночуєте в готелі «Україна». Місце вже замовлено. Але перед тим зв'яжіться зі слідчим. Він хоче з вами поговорити. Можна і з мого кабінету. — Полковник набрав номер. — Іван Трохимович? Доброго дня ще раз! Тут у мене Турчин. Дещо роздобув. Звичайно, істотне. Неістотним не торгуємо, — пожартував. — Хай зараз під'їде? Гаразд. На все добре!

Капітан, слухаючи телефонну розмову, проймався невдоволенням — збирався попросити в начальника дозволу поїхати додому. Ще встигав на останній автобус, а завтра міг би десь на одинадцяту повернутися. Може, сказати?

— Ви щось хотіли? — проникливо глянув полковник.

— Ні, — відповів Турчин і повернувся до дверей.

Іван Трохимович Скуратівський, чоловік уже в літах, чимось нагадав Павлові слідчого районної прокуратури Скрипку. Хіба що Скрипка зросту нижчого. А то і розмовляють однаково: повільно, розважливо. Вислухавши уважно оперуповноваженого, Скуратівський заговорив:

— Сказати правду, підпав я під вплив свого колеги з району і скарзі мало вірив. Тепер бачу, що в ній щось є. Я згоден — найперше треба шукати привід для вбивства. Певно, думки наші співпадуть, коли скажу: дев'яносто дев'ять із ста — у розподілі крадених грошей. Воловик запротестував, що їх не так розподіляють, і його прибрали. А кому завше найбільше перепадає? Організаторові. Отож і організатора треба шукати. З якого кінця краще підійти до нього, варто добре помізкувати.

— В такому разі слід простежити оту «дорогу» грошей до заготівельників. Може, вдасться встановити, до чиїх рук їх найбільше прилипло.

— Тоді будемо на коні. Не завадило б дізнатися, де заготівельники беруть виноградний барвник. В області його нема. Я вже цікавився.

— А що це дасть для розкриття вбивства?

— Я ще й сам не знаю. Одначе в нашій роботі білих плям не повинно бути.

Те, що слідчий був відвертий, сподобалося Турчину.

— Ви не гнівайтеся, що на вас усе зіпхнув. Геть закрутився. Сьогодні ніч не посплю і, сподіваюся, з роботою впораюся. Завтра на місце пригоди поїдемо разом в обід чи трохи пізніше. Поки я тут буду коптитися в кабінеті над паперами, ви, може, заглянете в об'єднання, поцікавитеся, хто має відношення до грошей, які визначені для закупівлі ягід. Ну, і барвником займіться… Взагалі, прозондуйте настрій у працівників об'єднання, зважте на думку директора…

— Директор справив на мене гарне враження.

— Я особисто з ним не знайомий, але чув про нього багато. Кажуть, пихатий.

— Ніби не помічав. І слідству старається допомогти.

— Це добре. З об'єднання мені зателефонуйте. Може, треба буде і нам підключитися.

12

Наступного дня о дев'ятій ранку Турчин уже був в об'єднанні. Секретарка, як давньому знайомому, всміхалася йому.

— Зараз доповім про вас.

Не встиг Павло обдивитися простору, зі смаком обставлену приймальню, як секретарка вигулькнула з високих дверей, несучи на червоних устах усмішку.

— Олександр Борисович