Пауло Коельо - Заїр

Я хотів постукати у стінки, що оточували мене, але не зміг поворушити жодним м’язом. Протягом часу, який здався мені нескінченним, я відчував, що мене штовхають уперед, я вже не міг контролювати нічого, й тоді, зібравши всю силу, яка в мене лишалася, я скрикнув, мій крик розлетівся гучним відлунням у замкненому просторі й ударив у вуха, майже оглушивши мене, але я знав, що цим криком я себе врятував, бо відразу розгледів світло біля своїх ніг: вони зрозуміли, що я не вмер!

Світло – благословенне світло, яке врятувало мене від найгіршого з катувань, від задухи, – незабаром освітило все моє тіло, вони нарешті підняли віко труни, я був покритий холодним потом, відчував гострий біль, але був задоволений, відчував величезну полегкість, адже вони зрозуміли свою помилку, і яка то радість – мати змогу повернутися на цей світ!

Світло нарешті дійшло до моїх очей: чиясь рука легенько доторкнулася до моєї руки, і створіння з обличчям янгола витерло піт із мого чола.

– Не хвилюйтеся, – сказало створіння з обличчям янгола, з русявим волосся і в білосніжних одіяннях. – Я не янгол, ви не померли й лежите не в труні, а в магнітно-резонансному апараті, який допоможе розгледіти ваші внутрішні ушкодження. Схоже, нічого серйозного, але вам треба залишитися тут для обстеження.

– Жодної зламаної кістки?

– Здебільшого подряпини загального характеру. Якщо я принесу вам дзеркало, ви вжахнетесь, побачивши себе; але все це загоїться через кілька днів.

Я спробував підвестися, але вона лагідно мені завадила. І тоді я відчув гострий головний біль і застогнав.

– Ви потрапили під машину, тож нема чого дивуватися, якщо вам десь щось болить, ви згодні?

– Ви, либонь, обманюєте мене, – сказав я через силу. – Я людина доросла й спроможна прийняти правду без паніки. Якась судина в моїй голові ось-ось лопне або й лопнула, чи не так?

З’явилися двоє санітарів і поклали мене на ноші. Я помітив, що шию мою замкнено в ортопедичному комірі.

– Як нам розповіли, ви просили, щоб ніхто не доторкався до вас, – сказав янгол. – Ви дуже правильно зробили. Вам доведеться поносити цей комір деякий час, і якщо обійдеться без прикрих наслідків, то вважайте, що вам дуже пощастило, й ви обмежилися переляком, хоч і досить сильним.

– Скільки часу доведеться його носити? Я не можу тут залишитися.

Ніхто мені нічого не відповів. Марі з усмішкою чекала мене поза залою радіології – певно, лікарі сказали їй, що серйозних ушкоджень у мене нема. Вона погладила мене по голові й приховала той жах, який, певно, опанував її, коли вона побачила мою розтовчену фізіономію.

Невеличкий кортеж просувався по коридору лікарні – вона, двоє санітарів, які штовхали ноші-каталку, і янгол у білих одіяннях. Голова мені боліла все більше.

– Сестро, моя голова…

– Я не медсестра, я лікар і наглядатиму за вами доти, доки не прибуде ваш персональний лікар. Щодо голови не турбуйтеся. У момент удару вмикається захисний механізм організму, який перекриває всі судини, щоб не було великого крововиливу. Коли небезпека минає, судини знову відкриваються, кров знову починає в них струменіти, й це супроводжується сильним болем. Більш нічого. Проте я можу дати вам снодійне, якщо у вас будуть проблеми.

Я відмовився. І наче добувши її з якогось темного закутня душі, я пригадав фразу, яку почув лише вчора:

«Голос каже, що дозволить цьому статися лише о певній, точно визначеній годині».

Він не міг знати. Неможливо, щоб усе, що сталося на розі вулиць Сен-Жермен і Сен-Пер, було результатом якоїсь уселенської змови, чогось наперед визначеного богами, які й без того мають повні руки роботи, намагаючись не допустити цілковитого зруйнування нашої планети, тож вони не могли покинути всі свої справи лише для того, щоб перешкодити мені зустрітися із Заїром. Михаїл не мав найменшого шансу передбачити майбутнє, якщо й справді… він не слухав Голос, який повідомив йому про певний план і якщо вся ця історія не була чимось набагато важливішим, ніж я собі уявляв.

Усе це, зрештою, стає нестерпним: усмішка Марі, можливість слухати віщий голос і біль, нестерпний біль.

– Лікарю, я передумав. Хочу заснути, не можу далі терпіти біль.

Вона щось сказала одному з двох санітарів, які штовхали каталку, той вийшов і повернувся ще до того, як ми доїхали до палати. Я відчув укол у руку й заснув відразу.

Коли прокинувся, то захотів знати, що там насправді сталося, чи не збила машина також жінку, яка йшла мені назустріч, і що сталося з її дитиною. Марі сказала, мені треба відпочити, але доктор Луйт, мій персональний лікар і друг, уже прийшов і сказав, що немає ніякої проблеми в тому, щоб усе мені розповісти. Мене збило мотоциклом: тіло, яке лежало поруч зі мною, було тілом хлопця-мотоцикліста, якого доставили до цієї ж таки лікарні і в якого були приблизно ті самі ушкодження, що й у мене: синці та подряпини. Поліційне розслідування, зроблене відразу після інциденту, показало, що в момент зіткнення я перебував на середині вулиці й наразив на ризик життя мотоцикліста.

Тобто нещасливий випадок стався цілком із моєї вини, проте хлопець вирішив не подавати скаргу. Марі відвідала його, вони трохи поговорили, і з’ясувалося, що він іммігрант, працює нелегально й тому боїться мати справу з поліцією. Його виписали з лікарні через двадцять чотири години, бо він був у шоломі, й це значно зменшило ризик дістати ушкодження мозку.

– Ти кажеш, його виписали звідси через двадцять чотири години? Тобто я тут перебуваю довше за добу?