Пауло Коельо - Заїр

не бракує. Коли ти далеко від мене, мені хочеться, щоб ти була поруч. Я уявляю собі наші розмови, коли ти або я повернемося з подорожі. Телефоную тобі, аби переконатися, що з тобою все гаразд, мені треба чути твій голос щодня. Я не маю найменшого сумніву, що досі палко в тебе закоханий.

– Зі мною відбувається те саме, але що відбувається між нами, коли ми поруч? Ми сперечаємося, сваримось через дурниці, кожен хоче змінити другого, хоче накинути йому свою манеру бачити реальність. Знову й знову, у мовчанці наших сердець, ми собі кажемо: «Як добре бути вільним, не мати жодних зобов’язань».

– Ти маєш рацію. Й у такі хвилини я почуваюся геть розгубленим, адже знаю, що поруч мене жінка, яку я жадаю.

– І я перебуваю з чоловіком, якого завжди хотіла мати поруч.

– Ти думаєш, це можна змінити?

– Я стаю старшою, і все менше чоловіків дивляться на мене, тому я думаю: «Ліпше все залишити так, як воно є». Я впевнена, що зможу обманювати себе протягом решти свого життя. Проте щоразу, коли я вирушаю на війну, я бачу, що існує більша любов, набагато більша за ненависть, яка примушує чоловіків убивати один одного. І в ті хвилини, лише в ті хвилини я вважаю, що можу змінити все.

– Ти не можеш весь час жити на війні.

– І не можу весь час жити в тому мирі, який знаходжу, коли перебуваю поруч тебе. Навіть тоді, коли любов залишається такою самою сильною, як і була.

– Мільйони людей у всьому світі думають про це, мужньо борються з таким настроєм і долають хвилини депресії. Вони переживають одну, дві, три такі кризи і зрештою віднаходять спокій.

– Ти знаєш, що так не годиться жити. Інакше не писав би своїх книжок.

* * *

Я вирішив, що мій обід з американським актором відбудеться в піцерії Роберто – я мусив повернутися туди якомога швидше, щоб виправити погане враження, яке справив мій останній візит. Виходячи з дому, я попередив служницю та воротаря будинку, в якому жив: якщо раптом я не повернуся в призначений час і прийде молодик із монголоїдними рисами обличчя, який мені щось принесе, то щоб неодмінно запросили його увійти й почекати мене у вітальні, подали йому все, чого він побажає. Якщо ж молодик не зможе мене дочекатися, то щоб попросили його залишити служниці або воротареві те, що він для мене приніс.

І щоб у жодному разі не дозволили йому піти, нічого мені не залишивши!

Я взяв таксі й попросив водія зупинитися на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Пер. Сіявся дрібний дощик, але звідти було не більш як тридцять метрів до піцерії зі скромною вивіскою та широкою усмішкою Роберто, що раз у раз виходив викурити сигарету. Назустріч мені йшла жінка, штовхаючи перед собою дитячий візок, а розминутися з нею на вузенькому тротуарі я не міг, то відступив у бік вулиці, щоб її пропустити.

І тоді, як під час уповільненої зйомки, світ перекинувся: земля стала небом, а небо – землею, я міг у всіх подробицях роздивитися верхню частину будівлі на розі – я був там багато разів, але ніколи не дивився вгору. Пам’ятаю відчуття подиву, пам’ятаю, як свистів вітер у вухах, як десь далеко гавкав собака; потім усе провалилося в темряву.

Я з великою швидкістю падав у чорне провалля, де в кінці виднілося світло. Але перш ніж я долетів туди, чиїсь невидимі руки з великою силою потягли мене назад, і я почув голоси й крики, що лунали довкола: усе тривало кілька секунд, не довше. Я відчув у роті смак крові, відчув запах мокрого асфальту, й тоді до мене дійшло, що я став жертвою дорожньо-транспортної пригоди. Я був водночас при тямі й без тями, хотів, але не міг поворухнутися, відчував, що поруч зі мною лежить на землі ще одна людина – відчував її запах, пахощі парфумів, уявив собі, що то була та сама жінка, яка йшла мені назустріч по тротуару з дитячим візком – о, Господи!

Хтось підійшов і хотів підняти мене, я крикнув, щоб до мене не доторкалися, рухати моє тіло було тепер небезпечно; я довідався під час однієї нічим не прикметної розмови в одну нічим не прикметну ніч, що коли в людини зламана шия, то будь-який необережний рух може назавжди зробити її паралітиком.

Я докладав усіх можливих зусиль, щоб не втратити тяму, чекав болю, який так і не прийшов, спробував поворухнутися й вирішив краще цього не робити – мене змагало відчуття судоми й заціпеніння. Я знову попросив, щоб до мене не доторкалися, почув сирену «швидкої допомоги» вдалині й зрозумів, що тепер зможу заснути, що мені більше не треба боротися за своє життя, я збережу його або втрачу, але тепер це залежало не від мене, а від лікарів, від санітарів, від долі, від чистої випадковості, від Бога.

Я почув голос малої дівчинки – вона сказала мені, як її звуть, але я не розчув – вона просила мене, щоб я не хвилювався, вона обіцяє мені, що я не помру. Мені хотілося вірити її словам, я попросив її, щоб вона залишалася біля мене, але вона відразу зникла; я побачив, як мені на шию накладають щось пластмасове, а на обличчя – маску, й тоді знову провалився в сон, цього разу без сновидінь.

* * *

Коли я знову прийшов до тями, то не почув нічого, крім жахливого гудіння у вухах; щодо всього іншого, то мене оточувала цілковита тиша й непроглядна темрява. Зненацька я відчув якийсь рух і подумав: мою труну везуть на цвинтар, щоб поховати мене живцем!