Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

і в Москві, і в Петербурзі… Бачив москалів… Та одне лиш розумію, друже мій, – ми інші. Розумієш, українці інші, не такі, як москалі, іншої породи. Свобода для нас – не порожній звук, тому що ми знаємо їй ціну… Он воно як… А якщо так, то чому в нас не може бути власної країни?

– Та ж… Не кожен так думає!

– Авжеж. Але нас таких багато… Якби ж іще нам не заважали… Ох, Україна моя, біль мій… Мій біль…

Петлюра замовк. Тінь стурбованості лягла на його худорляве обличчя. Непомітний, невисокий, непоставний, він іще дужче згорбився, наче пудові тягарі облягли його плечі, придавивши до землі. Павло Гаврилович також замовк. Йому хотілося сказати щось таке, що говорять урочистої миті, але всі слова раптом здалися йому кволими й непотрібними. Усе, до чого торкалась його пам’ять, дістаючи на світ Божий запилені події, стерті фрази, закам’янілі за роки почуття, здалося Павлу Гавриловичу багажем минулого, який він забув на вокзалі. «За що боровся?» – вкотре спитав себе Вітко. Якщо сім’я – це єдине, то де бути цій сім’ї? Якими ідеями наповнюватися? «Воля або смерть!» Хіба він проти свободи, волі? Ні, не проти. Лише вільна людина має честь і гідність.

Петлюра підвів голову.

– Ще побачимось, Павле Гавриловичу! Ще побачимось…

– Якщо не помремо.

Вітко усміхнувся і раптом простягнув руку. Петлюра міцно її потиснув і пішов до міністерського вагона. Люди все ще гомоніли, довкола лунали хрипкі окрики та лайки. Обози під’їжджали, з них вискакували сердюки, одягнені в довгі жупани. Вивантажували кулемети, носили гвинтівки. Скоро має початися новий бій за Київ. У кожному різкому русі, у кожному голосі, в очах кожного можна було помітити напругу, яка проймає лише перед найбільш значущими вчинками. Чи думав хтось про це? І так, і ні – вони просто це відчували. Павло Гаврилович пройшовся по перону, постояв, а потім, утомлений останніми днями, попрямував у свій вагон. Вечір розстелив темні покривала над станцією, намагаючись приглушити всі звуки, і далеко по опівночі йому нарешті це вдалося – потяг, вози, будівлі оповила липка напружена тиша.

Уранці Павло Гаврилович прокинувся, одягнувся і вийшов з вагона. Солдати носились туди-сюди, здалеку лунав собачий гавкіт. «Еге-гей!» – почувся голосний окрик, а далі постріл і брязкіт битого скла. «Слава! Слава! Слава!» – знову пролунав крик, крижаніючи в морозному повітрі. Потім дальній гуркіт гармат. Біля міністерського вагона був натовп. Просто під його вікнами стояв віз, на якому було встановлено кулемет, і дуло було спрямоване на вікна вагона.

– Нумо, хлопці! Нумо! – на возі стояв отаман Волох, час від часу кричав і підносив у повітря свою криву шаблю.

– Хай живе вільна незалежна Україна! – виголосив отаман. – Ми поляжемо за славу, за честь і волю!

– Слава! – вибухнули гайдамаки.

Павло Гаврилович підійшов ближче. Перед ним був чубатий козак, що поправляв вуса й періодично відкривав рота, хрипкувато вигукуючи чергове «слава!».

– Що відбувається? – звернувся Вітко до гайдамаки.

– Вістимо, що міністри бунтують!

– Як це?

– Не дозволяють Петлюрі першим увійти в Київ, щоб їх покривило! Бояться німців образити, хе-хе…

– А що Петлюра?

– Та він каже, що повбиває всіх до одного, боягузів і підлабузників. Бач, Волох кулемет направив на вікна…

Тут натовп почав рухатись, перетворившись на рухомий клубок, сплетений із сотні голів, рук і ніг. Увесь перон заполонили солдати, вони все прибували й прибували. Волох продовжував кричати, іноді стріляючи в повітря. З міністерського вагона виглядав переляканий хорунжий, роззирався й знову ховався у вагон. Напевне міністри вели складні перемовини, боячись утратити важливого союзника – німців. Невідомо, про що йшла мова, але ще кілька разів Волох горлав і наготовлював кулемет, очікуючи наказу. Так тривало близько години, доки нарешті не з’явився Петлюра. З непокритою головою, розчервонілий, змучений, він зістрибнув із вагона й попрямував до воза з Волохом. Натовп побачив командира, підніс догори зброю, почав трусити гвинтівками. Люди присунулись ближче, утворивши біля саней щільне коло. Петлюра піднявся нагору, підніс руку. Бійці замовкли.

– Брати мої! Хіба ми багато хочемо? Ні! Хіба зазіхаємо на чуже? Ні! Скільки вже пролито крові українців, скільки ще проллється?! То що ж нам тепер – здаватися? Ні й ще раз ні! Чужого не хочу, а свого не віддам! Ми виступаємо на Київ, щоб відбити його в червоних, тому що вони чужі. Ми підемо й захопимо це місто, бо не шукаємо своєї слави, а слави України! Чи буває щось вище за безкорисливу любов? Ми підемо і, якщо треба, помремо за свою любов до нашої неньки! До нашої Батьківщини!

Гайдамаки закричали. Цей крик наповнював людські горлянки й ринув далі потоком, який зливався в один широкий зойк. Петлюра зліз із воза й пішов до будівлі. Павло Гаврилович хотів підбігти й спитати, що було в міністерському вагоні, чому головний отаман так палко бажав першим увійти до міста, чим горіла його душа, – але не встиг. Ще кілька хвилин натовп кричав, і його хвилястий, неоднорідний голос здіймався в похмурі небеса. А потім усі розійшлися. Вітко залишився стояти, тому що будь-який крок для нього означав цілковиту зміну орієнтирів. Як тепер бути й навіщо бути? Як там Ганна Дмитрівна, чи жива? Як пришвидшити зустріч із нею? Кілька хвилин він простояв ось так, ніби був паралізований своїми думками. Потім повернувся до міністерського вагона й рушив до міністра, щоб напроситися в атаку на Київ разом зі Слобідським кошем.

Звук, який розростався, ніби грім, удавив Павла Гавриловича в землю. Однак снаряд упав за пагорб, не заподіявши нікому шкоди.

Вітко разом із гайдамаками, січовими стрільцями