Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Насниться ж таке!

– Що ж наснилося?

– Ох… Бррр… Сниться мені, що зупинились ми з тобою, пане курінний, біля ниви. Навколо тиша; тільки налите пшеничне колосся хилиться до землі. Закурив я люльку, а ти став на краю битого шляху, на пагорбі, й дивишся на жовту гладінь. Добре нам! Так добре, що згадав я раптом про свою бабку й затужив за її бурчаннями, зойками й повчаннями – от би й вона була поряд із нами! Коли зирк – а моя бабка жне колосся; нахилилась і махає серпом. Подув вітерець – такий гарячий, духмяний… Усміхнувся я, зайшов у двохаршинну пшеницю та й посунув до своєї бабки. А коли залишилося якихось двадцять сажнів, раптом почув я… Бррр… Гарчання й плямкання. Дивлюсь, а ліворуч вигулькнув… Ах ти, чорт його бери! Чоловік у папасі з червоною каймою… Біжить як шалений – і просто до бабки. Я хотів був закричати, а не можу – здавило пельку, мать його туди-перетуди! Бачу, що червоний наближається до неї – і не знаю, що робити! І нагадує він мені цього клятого грузина Кіквідзе. А потім… О, Господи Вседержителю… Вістимо, це більшовик… Роззявив він свого рота… Наче печера… І нумо ковтати зерно, хапаючи його своєю смердючою пащекою… І все наближається до моєї бабки… От тоді я й прокинувся.

Дід Свирид замовк. Тінь печалі лягла на його обличчя.

– Тривожусь я за тебе, – сказав Павло Гаврилович.

– Так-так, скоро приїдемо, – недоладно відповів Свирид, поринувши у свої невеселі роздуми.

Вітко зрозумів, що краще дати приятелеві спокій. Що далі вони їхали, то ближче лунало гуркотання гармат. Йому захотілося знову опинитись на полі бою, тільки б не відчувати власного безсилля. Так, війна може дати ілюзію, ніби ти керуєш власним життям. День битви вартий ста днів у спокої. Віз похитувався, провалюючись у рівчаки й підстрибуючи на вибоїнах. Павло Гаврилович розглядав сірі кущі на узбіччі шляху, які, здавалось, повільно повзли слідом за ними. Високі безлисті дерева скидались на худющих пастухів, які зайшли надто далеко, не знайшли дороги додому, то так і стоять посеред поля. Вітко вслухався в зиму – і вітер шепотів слова, наповнені тугою розлуки в передчутті далекої весни.

На станції Малин наткнулись на довгий ешелон. Вартовий окликнув їх, а тоді пропустив. Павло Гаврилович попрямував у міністерський вагон і доповів про прибуття. Його відправили відпочивати й наказали повернутися ближче до вечора на військову раду. Вітко пішов у купе, призначене йому, ліг на полицю й одразу заснув.

Увечері у вагоні-салоні зібрались високі чини. Біля дальньої стіни стояло піаніно, над ним висіла картина з осіннім пейзажем. Дерев’яні меблі були розставлені довільно – різьблені стільці, прямокутні столи. На вікнах висіли бежеві фіранки. На столі було розстелено мапу, поруч олівці та лінійки. Над мапою навис худорлявий офіцер, його вузьке обличчя було напружене, він вдивлявся в зображення місцевості, водив пальцем з одного пункту до іншого. Павло Гаврилович здогадався, що перед ним Олександр Жуковський, воєнний міністр У.Н.Р.

– Дозвольте відрекомендуватися: курінний Павло Вітко, прибув у ваше розпорядження, – викарбував Павло Гаврилович.

– А ви до якого полку приписані? – Жуковський підвів очі.

– Був до Запорізького піхотного. А зараз не маю уявлення, пане міністре. Після відступу з Києва прикривав обози. Потрапив у засідку, а далі – полон. Утік, як зміг, у чисте поле. Готовий служити, де накажете!

– Так, так… Чував я про ваші подвиги. Офіцерів нам зараз не вистачає. Так-так…

– Бути корисним є благом для мене.

– Як вас звати, Павло Гаврилович? Що ж, дорогий Павле Гавриловичу, відправимо вас у піхотний полк імені Дорошенка.

– Слухаю. Слава Україні!

– Це добре… І ще… Ось що… Адже ви курінний? Сьогодні ж напишемо наказ на полковника. Так-с. Заслужили.

Павло Гаврилович завмер, віддав честь і вийшов з вагона. Відчув у серці піднесення. Все-таки підвищення! На вулиці біля станції сновигали солдати, проходили гайдамаки і сердюки. Брязкали зброєю матроси. Обози під’їжджали до потяга, коні фиркали в темряві, бряжчали гармати. Іноді можна було почути німецьку мову – офіцер в оточенні трьох-чотирьох солдатів направлявся до міністерського вагона. Павло Гаврилович шукав очима діда Свирида, але не знаходив його. Пройшовся вздовж перону й побачив, що назустріч йому, до потяга прямує невисокий худорлявий чоловік. На мить їхні погляди зустрілися. Павло Гаврилович зупинився, намагаючись пригадати, де він бачив незнайомця. А тоді раптом згадав: це ж Петлюра!

– Стійте, стійте… Не згадаю вашого імені, але десь я вас бачив, – Петлюра зупинився й дивився на Вітка.

– Авжеж! Перед штурмом Києва ви збирали людей на Миколаївський ланцюговий міст, – Павло Гаврилович усміхнувся, ніби зустрів давнього приятеля.

– Точно, точно. Завдав ти тоді їм жару! Якщо не стримали натиск червоних… А втім… Тільки й залишилося, що стримувати, – розпливчасто мовив Петлюра, озираючись, ніби шукав когось іще.

– Лише вірою ми переможемо, – Павло Гаврилович відповів, як звик відповідати в таких випадках.

– Це ти, друже, слушно завважив. Лише віра в те, що Україна не потрапить під гніт червоних… Ох, якби ти знав…

– …Павло Гаврилович…

– Точно! Так, Павле Гавриловичу, скільки живу, стільки й пам’ятаю, що доводив: українці існують… Це тягар нашої долі. Самодержавство душило нас, більшовики душать, німці – пом’яни моє слово – покинуть за першої ж нагоди…

– Симоне Васильовичу, щодня я запитую себе: а що далі? Чи не кінець?

– Ні-ні, облиш, Павле Гавриловичу… Одні воюють за владу, тому що їхнє нутро порожнє, як діжка… Жив я