Іванна Боразан - Ігри долі

свого брата. І за свою також. Адже знала, що жодна людина не дізнається, де сьогодні був її брат і що він накоїв.

Тому побачивши наступного дня у своєму домі детектива Лемачова, Марія і оком не повела, що знає, чому він прийшов. Детектив з насторогою говорив Марії про вбивство її колишнього чоловіка і такого собі чоловіка на ім'я Стас, тіла яких сьогодні зранку знайшла жінка, яка приходить прибирати будинок Дениса. А сам вдивлявся у обличчя Марії, шукаючи якоїсь зачіпки. Він знав, що це справа рук Андрія. Хоча поки що не було доказів проти нього, та його інтуїція наполегливо твердила, що убивця саме Андрій. Лемачов знав, що це помста. Оправдана помста. Інакше злочинці не були б покарані. Але перед законом усі рівні. Незалежно, з яких мотивів ти посягнув на чуже життя. Ти — вбивця і маєш нести за це покарання. Та як на зло, Марія була, напрочуд, природньою. Вона здивувалася новині. Та ніякий жест чи погляд не провокував ні її, ні Андрія. Або брат не посвятив її у свої плани, або Марія дуже хороша актриса. Хоча у першому він і не сумнівався, бо хто ж би сказав на місці Андрія. Але детектив знав, як сильно брат із сестрою пов'язані. Марія читала Андрія, як розкриту книгу, і було б дивно, якби Марія не здогадувалася, що зробив її брат.

А от, такий талант, як акторство Марії, для Лемачова відкрився в перше. У нього великий як професійний, так і життєвий досвід, і він не раз бачив, нащо здатні жінки, захищаючи своїх близьких.

Він дуже поважав і цінував Марію як людину і як жінку. Інколи йому на думку приходила ідея закрутити з нею роман, а інколи й одружитися з нею. Перша його дружина пішла від нього. Не витримавши, як вона говорила, «лихої долі». Вона мріяла про зовсім інше життя. Вона жила в однокімнатній квартирі з бідним починаючим поліцейським, який допізна затримувався на роботі. В той час, коли її подруги роз'їжджали на іномарках по дорогих ресторанах, вона думала, що готувати на вечерю, коли холодильник майже порожній, а грошей його наповнити — немає.

Подруги, бачачи ці «страждання», підшукали їй багато, іноземного кавалера і вже через кілька днів вона з ним дременула на його батьківщину. Залишила тільки після себе коротеньку записку: «Прости і забудь!». А згодом прислала і документи на розлучення. Він їх підписав і більше нічого не чув про віроломну дружину. Лемачов і не намагався нічого дізнаватися. Спочатку була злість і образа на своєвільну дружину, але їх заглушила робота, в яку він поринув з головою. Потім він її пробачив і думав, що так навіть краще. Вона щаслива, він також щасливий, по-своєму, але щасливий. Його життя перетворилося на суцільну роботу. Він нею жив. Зранку йшов у відділок, а пізно увечері повертався. Ніякого особистого життя. У нього на це не було часу. Роки йшли, а він досі залишався самотнім. Та й не зустрічалася йому жінка, з якою б він прожив усе життя. Йому уже 45, а у нього ні дітей, ні сім’ї, тільки нечисленна кількість розкритих справ. Ось усе, чим він міг похвалитися.

І от йому зустрічається жінка, про яку він мріяв. Чуйна, добра, віддана, любляча. Але доля давно закрила на нього очі. Обставини не дозволять їм бути щасливими. Перед Лемачовим постала дилема: або робота, або жінка. Не так робота, як обов’язок. Ніколи він не зможе закрити очі на злочин. Він будь-якою ціною доведе, що його інтуїція ніколи не підводить і вбивця саме Андрій. Хоча б як він не співчував йому, його утраті, але злочин є злочин і потрібно нести за це покарання. А Марія ніколи йому не пробачить цього. Вона надто сильно любить брата, щоб таке простити. Вона радше візьме провину на себе, ніж допустить, щоб її Андрія посадили за грати.

Ця відданість і безкорисна любов не може залишити байдужим жодну людину. А особливо таку, як Лемачов, який за своє життя бачив більше зла й ненависті, ніж добра і любові.

— А можна поговорит із Андрієм, — після короткої паузи промовив детектив.

— Ой! Не знаю. Учора він погано почувався. Навіть швидше пішов спати. Він ще сьогодні не виходив зі спальні. Відмовився від сніданку і ліків, які я йому принесла. Якщо це важливо, то я зараз піду і подивлюся, як він там. А потім ми поп’ємо чаю.

Після цих слів Марія попрямувала у інший бік будинку. Постукала у двері спальні Андрія, але відповіді не було. Вона знову постукала. Те саме. Марія знову і знову стукала. Її охопила паніка. «Щоб з ним нічого не трапилося», — мовила вона. Марія вже себе не тямила. Погане передчуття охопило все її єство. Вона продовжувала несамовито грюкати у двері, а тихі слова «Андрію» перейшли у крик. Вона навіть не помітила, як до не підійшов Іван Миколайович. Напевне, він поспішив на її крики. Недовго думаючи, детектив виламав двері і вони увірвалися до кімнати.

Хоча простині на ліжку були зім’яті та Андрія на ньому не було. У ванні капала вода, то ж вони поспішили туди. І те, що вони там побачили назавжди закарбується у пам'яті Марії. У цей момент у неї на кілька секунд зупинилося серце. Воно не витримало потоку болю, що надійшов від побаченого.

Андрій лежав у ванній. Вода у ній була багряно-червона. Це створювало великий контраст з мертво-блідою шкірою обличчя Андрія. А на підлозі красувалася величезна калюжа крові. Детектив зреагував першим. Попробував пульс на шиї потерпілого.

— У Андрія пульс є, хоча й слабенький, — сказав Лемачов, давай викликай швидку.

Але ніякої реакції. Марія наче приросла до місця і не відривала очей від обличчя свого брата. І навіть не чула, що говорив їй детектив.

Бачачи, що Марія не реагує, сам побіг до телефону і набрав номер швидкої.

Через кілька хвилин напівживого Андрія повезли до лікарні.

По дорозі до лікарні Марія, наче робот, щораз повторювала:

— Як він міг!.. Перерізати собі вени!.. Убити себе