Іванна Боразан - Ігри долі

Той, який сидів тихіше миші, щоб не привертати до себе увагу, аж рота відкрив із здивування.

— Але ж… — почав він говорити, але не знав, як закінчити.

По виразу обличчя Андрія він зрозумів, що його сподівання на життя були марними. Те, що він зробив, не має прощення. Андрій його не пожаліє. Тай хто б на його місці пожалів. Можливо, перший раз за довгий період його життя у ньому прокинулася людина. Тому змирившись зі своєю долею, Денис тихенько промовив:

— Пробач за все!..

Він знав, що ці слова вже нічого не значать, але говорив щиро. Без будь-яких намірів врятуватисвоє життя лицемірством.

Напевне, Андрій відчув щирість його слів і переконався, що недаремно додав до його «ліків» знеболювальне. Пробачити і залишити його живим Андрій не міг, то хай перед смертю хоча б не сильно мучиться.

Андрій підійшов до столу, де лежали шприци, узяв один, де було більше рідини і підійшов до Дениса. Той спокійно сидів, чекаючи своєї участі.

Андрій хотів йому заклеїти рота, але той заперечив:

— Не потрібно, я не буду шуміти.

— Але ж …

— Я терпітиму!

Дивно, як людину змінює відчуття смерті. Інколи перед її лицем герой перетворюється на боягуза, а боягуз — на справжнього мужчину. Останні хвилини його життя Денис хотів провести з гідністю.

Чого не скажеш про Стаса. Він бачив, як Андрій уводить голку у вену, як випускає рідину. Він бачить також і як розширяються від болю очі Дениса. Як він стистув зуби від болю. Жодного стогону, нарікань, образ, а лише достойне прийняття неминучого. Стас не міг так легко змиритися з таким фіналом. Все його єство кричало про порятунок. Але його не було. Він бачить, як Андрій бере уже другий шприц, призначений йому. Він не хотів помирати. Тепер! Так! Стас завжди мріяв померти в обіймах якоїсь кралі, коли йому стукне за 90. Але доля не вблаганна. Інколи вона повертається до тебе спиною, а ще гірше, коли вона карає тебе за твої вчинки.

Андрій зупинився навпроти Стаса, даючи йому змогу сказати щось перед смертю. Та Стас мовчав. Ніяких вибачень, покаяння, лише неприховане презирство і страх. Андрій також не чекав від Стаса вибачень чи покаяння. Вони були б ні до чого. Андрій навіть не хотів особисто його запитати ЧОМУ? Те, що було потрібне знати, Андрій уже знав. А принижуватися і випитувати причини, які спонукали його до такого злочину, він не міг собі дозволити. Які б причини не були, все одно його сім’ю не повернеш. Вони не змінять нічого…

Коли Андрій наблизився до Стаса, то той почав нервово шарпатися. А коли побачив, що його друг уже схилив мертву голову, його рухи ставали все сильнішими.

— Я б на твоєму місці так не крутився, — сказав Анлрій, — я тоді не зможу попасти у вену. А якщо я попаду не у вену, а у м’яз, то ти будеш мучитися довго й нудно. Мені то все одно, а от тобі?…

— Щоб ти здох! — кричав Стас. — Як я тебе ненавиджу! Мене тішить тільки те, що я виявився кращим, ніж ти, задовільняючи твою дружину. Як вона вигиналася і солодко стогнала у моїх обіймах.

Він говорив ще багато пакостей, та Андрій їх вже не слухав. Він уперто шукав вену, щоб увести рідину. Коли шприц залишився порожній, а дія розчину почала діяти, у кімнаті почулися крики болю. Так, напевнее, кричить людина, яка горить живцем. Стас горів, але з середини. Де рідина просочувалася разом із кров’ю, там відчувався нестерпний біль. Разом із криками болю чулися й слова ненависті.

Одних відчуття смерті перетворює на людину, інших ж — на тварюку. Андрій не став Стасу затикати рота. Його крики приносили йому садистське задоволення. Він аж сам налякався того, що може бути таким жорстоким. Але заспокоював себе тим, що Олена і діти також кричали від болю і приниження. І їх ніхто не пожалів.

Стас страждав несамовито. Його душило, він не міг навіть нормально кричита. Спочатку так, але не тепер. Здавалося, що якщо б він мав розв'язані руки, він би самотужки пробив горло, щоб це дозволило йому хоча б трохи дихати.

Ще кілька конвульсій тіла і воно мертве…

Андрій ще довго дивився на трупи вбивць своєї сім’ї, але не відчував нічого. Він сподівався, що з помстою це відчуття втрати його відпустить. Але ні. Нічого не змінилося. Та сама пустота.

Знищив усі сліди свого перебування в домі і покинув його назавжди.

Радості, як такої, помста йому не принесла. Знову він повертається до будинку, де його чекає тільки сестра. Немає дружини, немає дитячого сміху його дітей. Все одно залишилася така ненависна йому пустота, і ніщо її не зітре з його душі.

Такого неспокійного і психологічно важкого дня Марія не пам’ятала з дня смерті Олени і дітей. Ці півроку взагалі були важкими, але сьогодні, напевне, пік. Цілий ранок Марія не знаходила собі місця. Час ішов дуже повільно. Вона його проводила, то приклонивши коліна перед Богородицею і молячи про порятунок душі і тіла Андрія, то стоячи біля вікна, виглядаючи його.

Коли вже сутеніло, Андрій повернувся додому. Ні з ким не розмовляючи, подався до своєї кімнати і там зачинився. Скільки б Марія не благала його з нею поговорити, він навіть не відгукнувся. Ніби його не існувало.

Зрозумівши, що її наміри безнадійні, вона також подалася до своєї кімнати. Там знову приклонила коліна перед образом Марії і усердно молилася. У кімнаті чулося тільки тихеньке схлипування і слова молитви «Богородице Діво». Сльози текли по її щоках, але вона їх не помічала. Вона плакала і молилася за грішну душу