Іванна Боразан - Ігри долі

— Що ж ти таке говориш, — заспокоював її Детектив. Йому було боляче чути такі слова. — Ніколи не потрібно здаватися. Андрій виживе. Чуєш! Виживе!

Андрій не міг заснути цілу ніч. Не давали йому спокою жахіття піврічної давності. Знову він бачив мертві тіла своєї дружини і дітей. Бачив, як Олена дивиться сумними очима на нього і показує у бік, де на кріслах сиділи, схиливши мертві голови, Стас і Денис. У її очах стільки печалі. Він намагається пояснити, що покарав її вбивць, та Олена його не чує. Вона поступово розчиняється, як туман з настанням ранку.

Як він хоче знову їх побачити. До них доторкнутися. Обняти. Але це неможливо. То тоді навіщо жити! Потік його думок перервав стукіт у двері. Андрій знав, що це Марія. Що вона турбується про нього, переживає. Та зараз він не хотів ні з ким ні бачитися, ні говорити. Та ще й після того, що він накоїв. Як він подивиться їй у вічі? Марія ще кілька хвилин покрутилася біля дверей, а потім пішла. Ніхто так ніколи не розумів його, як вона. Ніхто так не піклувався про нього. Як він її скривдить, пішовши з цього світу. А це він вже вирішив остаточно. Ніщо більше його тут не тримає. Свою справу він уже завершив. Ніякого заспокоєння це йому не принесло. Але тепер він зможе спокійно піти, знаючи, що вбивці покарані, і нікого більше не скривдять. Шкода тільки сестру. Вона буде страждати. Але це навіть на краще, що його не буде. Вона зможе почати нове життя. Знайти чоловіка і жити з ним довго і щасливо. Не буде більше проблемного брата, про якого потрібно дбати.

Андрій витягнув з шухляди папір і ручку. Написав передсмертну записку і попрямував у ванну кімнату. Напустив води і ліг у ванну, так і одягненим. Закотив рукави на сорочці. Взяв бритву і пройшовся по зап’ясцю лівої руки, а потім і правої. Зручно вмостився і слухав як кров капає у воду. Кап-кап-кап. І з цими каплями виходило його життя. Відходила пустота, наповнюючи його ейфорією забуття.

Наче крізь сон, він чув стукіт, крики, шум. А потім все…Забуття…

І знову повернення… «Ні, я не хочу повертатися», — твердив він собі, але чув такий рідний голос. «Я не дам тобі померти. Чуєш! Не дам! Я радше сама помру. А тобі не дам!»

Це говорила Марія, дивлячись на непритомного Андрія. Він втратив багато крові, тому йому було потрібне переливання. У них з Марією однакова група крові — І позитивна, і вона з радістю поділилася нею з братом. Заради нього вона б віддала її всю, лиш би це врятувала йому життя.

І заспокоїли Марію лише слова лікаря: «Буде жити».

Через кілька дні Андрій повністю одужав. Був ще слабенький, але лікарі робили все, щоб поставити його на ноги.

Андрій відмовився від прийому їжі, тому медперсонал уводили йому поживні речовини для підтримки організму. Бачачи таку байдужість до свого життя, лікарі були змушені запросити психолога. Хоча майже у всіх випадках суїциду має бути запрошений цей лікар-спеціаліст, але Марія просила головного лікаря цього не робити. Андрію і так важко. А коли побачить лікаря- психіатра, буде ще гірше. Краще вона сама, своєю любов’ю і турботою поверне йому радість до життя. Та цього не сталося. Він ніяк не реагував на зовнішній світ. Тому Марія була змушена прийняти допомогу лікаря-спеціаліста. Але й він не допоміг. Андрій з кожним днем все більше і більше віддалявся від реальності.

Коли організм Андрія повністю відновився, Марія не роздумуючи, забрала його додому. Лікарі радили їй покласти брата на лікування у психіатричній лікарні, але вона була категорично проти. «Андрій не хворий, у нього просто депресія», — говорила вона.

Так, після смерті дружини й дітей Андрій так захопився помстою, що забув цю трагедію перестраждати. А зараз, коли помста звершилася, Андрій дозволив собі слабкість. Щодня він ходив на могили своїх рідних. Подовгу там сидів. Але дякувати Богові, завжди повертався. Цього Марія боялася найбільше: що одного дня, він отак піде і не повернеться, що вона його більше ніколи не побачить живим.

Але здавалося, криза минула. Потрохи Андрій повертався до свого нормального життя.

Детектив Лемачов часто навідувався до них. Розпитував про Андрія, турбувався про неї. Марії дуже подобався Іван Миколайович, вона відчувала також, що і не байдужа йому. Але вона не могла лицемірити. Марія знала, що ще йде розслідування вбивства Дениса і Стаса, і що Лемачов з самого початку здогадувався, що це Андрій їх вбив. Інколи він робив непрямі зауваження щодо цієї теми, але Марія і знаку не подала, що це якось її зачіпає. Так, їй було шкода свого чоловіка. Шкода, що так склалася його доля. Але він сам винен у тому. І для неї він помер у той момент, коли вона дізналася, що він причетний до смерті Олени і її племінників. Якось Андрій проговорився їй, що Денис і Стас безжально гвалтували Олену на очах у дітей. Після такого, вона б сама його убила. Жити стільки років з монстром і про це навіть не здогадуватися!

Вона могла приховувати правду від детектива, а от від коханого чоловіка ні. Жити у брехні вона не могла. Створювати якісь стосунки з чоловіком і брехати йому з самого початку — це також непритаманне їй. Сказавши правду, вона зрадить чоловіка, який був є і буде на першому місці завжди. Цього вона також не допустить. Тому краще взагалі не будувати ніяких ілюзій. Жити між двома вогнями Марія не зможе. Все одно у кінцевому результаті вона вибере брата.

Про це здогадувався Лемачов, але не міг так легко здатися. Та одного дня йому все ж таки прийшлося її відпустити.

Якось Андрій підійшов до Марії і сказав, що