Остап Соколюк - Дарксіті

— Яке?

— У мене вдома зараз лежить один чоловік. Мій знайомий. Його підстрелили. Він видужує. Мусимо трохи зачекати.

— Підстрелили? Пол, хто він?

— Бандит.

Вона нахилилась ще ближче до мого вуха:

— Із банди Мальдіні?

Я кивнув і побачив як страх, немов ін’єкція із шприца, наповнив її очі.

— Той, хто прокинеться — програє!

Знову і знову цей голос звучить відлунням у моїй голові. Він проривається десь із глибини снів, котрі тепер наповнили мою реальність. Їх більше, ніж годин бадьорості. Як маленька дитина, я перестаю розрізняти межу між ними.

Амі доглядає за мною. Це принизливо — я не можу встати і сам сходити в туалет. Не можу вмитись, не можу поїсти. Спробуйте насильно пролежати весь день у ліжку і відчуєте, як це паскудно.

Хріново бути безпомічним. Як дитина.

Інколи, на межі між сном і сном, мені здається що я чую вистріли.

— Амі, хтось стріляв?

Жінка злякано дивиться на мене і хитає головою. Я немов старий дід, котрий часто марить спогадами. Остін мертвий, Джо мертвий, Міранда знищена… Я — мертвий.

Пол не часто з’являється вдома і лише для того, що поспати. Інколи він заходить у мою кімнату і сідає у крісло біля ліжка. Немов біля діда, котрий скоро має відійти на небеса.

Кепсько бути безпомічним. Як стариган.

— Прийшов попрощатись зі мною?

— Із тобою хер попрощаєшся, — іронічно кривиться Пол, і міняє позу сидіння.

— Люди переоцінюють мої можливості.

— Як почуваєшся?

— Краще. Хочеться встати. Щоб біля мене більше не сиділи, немов біля каліки.

— Все прийде. З часом.

Він зітхнув. Люди роблять так перед тим, щоб повідомити погані новини:

— Я чув у таксі, що Мальдіні убили.

— Пасажир розказав?

— Так. Він насправді говорив із кимось по телефону, але, схоже, не приховував цю інформацію. Казав, що винищили всю банду.

— Хех, не всю.

— Той мужик сказав, що всі в шоці. Всі інші банди зараз готові до війни. Невідомо, чи Драк зупиниться.

— Може, вони навіть додумаються об’єднатись і напасти на нього. Це буде славна різанина!

— Чому таке ніхто раніше не зробив?

— Драк організував армію. Армію, а не сім’ю, як це завжди робили мафіозі. Вони були праві — у сім’ї люди вірні одне одному. Але з іншого боку — у сім’ї завжди знайдеться зрадник.

Довбаний Рікі! Із яким задоволенням я би зараз розбив йому голову.

— А у армії все побудовано інакше. Там чітка ієрархія. Нижчі чини, вищі. Кодекс і свої обов’язки. Там не буває такого, щоб кілька братів бились за спадок. Знаєш, Драк у чомусь мені нагадує Гітлера. Вона як фашисти — всі там рОботи.

— Ясно, — Пол позіхає. — Піду посплю. Стомився.

— Ага… Пол?

— Га?

Він спиняється при виході, спершись головою на дверну раму. Я завдячую цьому чоловікові життям. Хто б міг подумати, що цей таксист стає єдиним, що у мене залишиться у житті. Я не вірю у армію і дисципліну — людина це завжди емоції. А там де нема емоцій — нема людини.

— Будь обережним. Будь німим як риба. Я розплачусь, тільки встану на ноги. Ти не пошкодуєш.

— Раґнар, вважаєш я думав про гроші, коли витягував твій труп із пекла?

— Ні. Але ти не думав, що я — людина Мальдіні, на яких відкрито полювання по всьому місті.

Пол повільно кивнув і рушив до свого дивану. Ми розуміли одне одного краще, ніж могло здатись.

— Ти хороший мужик, — прошепотів я. — Я більше не дозволю, щоб хороших мужиків убивали біля мене.

Віддав би все, за те, щоб повернутись на бік у ліжку!

«Той, хто прокинеться — програє!»

Чорне місто чекає на мене. Воно розпустило свої щупальця по всьому всесвіту. Його населяють істоти зі всіх світів. Вони блукають тут у різних подобах. Вони грають тут у свої ігри. Які ж правила? Які правила на цей раз? І чи беру я участь у всьому цьому?