Остап Соколюк - Дарксіті

Мене розшукують. Хто мене розшукує і для чого?

Містер Драк. Він хоче убити останнього. Інакше ритуал не буде завершено. Інакше чаша крові буде не повна.

Я підводжусь із ліжка. Це неймовірно важко. Це найважче, що я робив у своєму житті. Уже не дитина. Уже не стариган. Я — Раґнар! І ім’я моє лякає багатьох у Дарксіті!

Із вікна видно вулицю. Ранкову осінню сірість. Люди снують тротуаром, немов сновиди. Що вони там бачать — у своїх мареннях? Чи мріють вони про щось краще? Чи залишилось у них хоч крапля божественної відваги?

Раптом, двері квартири відчиняються. Я обертаюсь. Я готовий до зустрічі, хто б це не був. Через декілька секунд у моїй кімнаті з’являється Амі. Жінка завмирає на порозі, вражено розкривши рота.

— Ола, аміго! — вітаюсь я і зненацька розумію — це не сон. Я дійсно встав із ліжка. Я дійсно стою біля вікна. Ноги тримають мене! І я відчуваю силу у м’язах.

— Більше не треба за мною доглядати, — махаю рукою. — Іди додому.

Ох, я відчуваю свою силу, кляті виродки!

Коли Альфред був маленьким, батьки намагались його убити. Вони відвезли його у ліс і повісили на дереві. П’ятирічного хлопчика врятували студенти, котрі випадково зайшли в ліс попісяти. З тих пір Альфред завжди був замкнутою людиною.

І це йому допомагало фокусуватись на справі. Зараз цю нишпорку цікавило лише одне питання: Де Раґнар?

— Знайшли щось?

Його запитання зустріла зграя ворожих поглядів.

— Нє, ніхріна тут нема.

Вони стояли на вулиці під сірим небом Дарксіті. Поруч були двері бару «Міранда Шут».

— Можливо, якісь візитки. Папері…

— Послухай ти…

Поліцай підступив до Альфреда.

— Ми можемо тобі допомогти, якщо захочемо, але загалом: нам срати на тебе і всіх подібних тобі. Можете перестрілятись хоч сьогодні і вас, як сміття, вивезуть із міста.

— Був у середині? — кивнув Альфред на двері бару.

Поліцай нахмурився і не відповів.

— Хочеш, щоб ми таке зробили із твоїм відділком? Чи… твоїм домом?

— Не смій!

Атмосфера вкрай напружилась і мала от-от вибухнути. Проте Альфред спокійно повернувся і рушив всередину. Він блукав по спустошених нутрощах Міранди, немов привид. Він блукав по розбитому маєтку Мальдіні, немов привид. Він блукав по району довкола, немов людина без минулого і майбутнього.

У Альфреда нічого не було: ні дружини, ні дітей, ні рідні. Лише армія містера Драка і завдання. «Де Раґнар?»

— Мені потрібно із вами поговорити.

— Хто ви?

Жінка починає тремтіти від страху. Вони стоять у смердючому під’їзді. Найбільшою проблемою Альфреда було якраз те, що вони власноруч винищили всіх із банди Мальдіні. Але він зміг знайти одну колишню офіціантку «Міранда Шут».

— Я зацікавлена особа. Шукаю Раґнара. Знайоме вам таке ім’я?

— Ні.

На її обличчі не було реакції, окрім переляку. Можливо, вона знала його під іншим іменем? Можливо, знала лише зовні? У нишпорки навіть фото не було. Альфред підступив до жінки.

— Боляче не буде, — промовив і дістав ножа.

Офіціантка стиха зойкнула.

— Раґнар. Як він виглядав?

— Там було багато… Я не знала їхніх імен.

— Може, ти підслухала якось?

Альфред притис жінку до стіни і приставив лезо до горла.

— Ні, ні… Менше знаєш — краще спиш.

— Не у твоєму випадку.

Альфред поставив ще декілька запитань, але потім відпустив жінку. Він відчув, що вона не бреше. Немов привид, він застряг у часі і не міг повпливати на реальність.

Уперше за багато років Альфред відчув справжній розпач. Як тоді, коли його маленьким повісили у лісі. «Боляче не буде», — сказала мама, але через кілька секунд він відчув, як починає задихатись. А батьки не рятували його. Вони повернулись і побігли геть. Боги, на яких він молився, раптом перетворились у монстрів, що знехтували його життям.

Те ж саме станеться із містером Драком, якщо Альфред не виконає завдання.

Довіряй своїм інстинктам.