Остап Соколюк - Дарксіті

Я уявляю затишний будинок на тихій вуличці. Невеличкі кав’ярні. Дітей, котрій бігають одне до одного на подвір’я гратись. Зовсім інше життя чекало там на мене.

— Я переспав із сестрою дружини… Повна фігня, правда? — каже мені пасажир.

— Ага, — відповідаю, не дивлячись, і вмикаю радіо.

«Я вкрав, я вбив, я переспала». Скільки бруду у людях. Дарксіті немов величезна соковижималка — чавить бруд із людей. Скільки років я пив його? Із задоволенням. Прицмокуючи, наповнював себе всім цим.

— Хочу виїхати із цього міста.

— Правда? Куди?

— У невеличке містечко, де мене ніхто не знатиме. Де можна буде почати життя спочатку. Де…

Що я буду там робити? У тому маленькому містечку, де люди часто ходять пішки на роботу. Я обов’язково займусь чимось іншим. Там уже не буде місця для Пола-таксиста. Не страшно — у своєму житті я працював багато де. І завжди давав собі раду.

— Рома, як там Майк?

— Вернувся. Ми трохи балакали. Я вибачився і він також.

Його голос звучить жвавіше. Я вирішив не розповідати йому про свою розмову із хлопцем.

— Хороші новини! Стався до нього м’якше — він все ж таки дитина, а ти дорослий.

— Та… Ти правий. Я маю подавати приклад.

Чому батьки ненавидять дітей? Тому що діти нестерпні. Тому що батьки — це також люди, а не боги. Всі ми робимо, що можемо із тим, що можемо.

Ліла намагалась мені зателефонувати. Коли я побачив її ім’я на екрані телефону, то переді мною немов відчинились двері у минуле. Що буває у таких випадках? Незграбна розмова, просякнута спільними теплими спогадами. Ностальгійна зустріч. І «останній» секс. Останній секс має тенденцію множитись і створювати постійний привід для зустрічей.

Я не підняв слухавку. Ні, Ліла, старого Пола більше не існує. Якщо б вона знову зателефонувала — я би відповів. Вирішив би, що це уже щось важливе. Але все обмежилось одним дзвінком. Моє минуле більше не наполягало.

— Кален, як у тебе справи?

— Уже краще. Пам’ятаєш, ти тоді запропонував гру говорити лише про приємне?

— Так.

— Поруч із тобою я постійно немов граю у цю гру. І це так… це наповнює мене щастям.

Ми сидимо у якісь пересічній кав’ярні, обнявшись, як двоє закоханих дурнів. Ми із Кален. Провадимо пустотливі балачки. І я так добре відчуваю це — поєднання. Тепло тіл, дотики, думки, що прагнуть у одному напрямку. «Геть із Дарксіті!» Ми спланували нашу втечу. Немов два змовника. Немов співкамерники у тюрмі, що роками копали тунель.

— Ти також наповнюєш мене щастям, — цілую жінку у губи.

— Що будете замовляти? — питає офіціантка.

— Два лате, — кажу.

— І щось солодке. Два великих макаруни!

— Добре. Зараз принесу.

Офіціантка йде.

— Солодке? Ти уже не на дієті?

— Ні. У мене є хлопець і тепер я не слідкую за фігурою. І скоро стану товстою коровою! — грайливо каже Кален, і ми регочемо.

Більше ніякої ізоляції — лише поєднання!

— Мені так подобаються місця, куди ти мене водиш, — каже вона, розглядаючись.

— Думаєш, я колись тут був? Це вперше.

— Тоді нам щастить.

— Нам неймовірно щастить!

Яка несамовита радість наповнює моє тіло… Аж не віриться, що таке можливе.

— Пол, я готова.

— До чого?

— Готова їхати звідси.

Вона зиркає по боках і починає шепотіти мені на вухо:

— Я назбирала нормальну суму. Ніколи не тратила ні на плаття собі, ні на дорогі телефони. Я думала про майбутнє. І от воно настало.

— Я також назбирав грошей. Таємно відкладав на весілля із колишньою дівчиною, але вона мене кинула, так і не дізнавшись.

Кален зазирає мені в очі. На її губах грає посмішка:

— Деяким поганим людям треба подякувати. За те, що вони зробили нас кращими і вчасно пішли із нашого життя. То що нас ще тут тримає?

Я зам’явся.

— А як твоя робота?

— Я нічого не скажу. Боюсь, щоб мене не спробували шантажувати чи переслідувати. Ми просто зберемось і поїдемо. Коли мене почнуть шукати — ми уже будемо далеко.

— Зрозумів. Є одне «але».

Вона нахмурилась.