Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Я дивився на випрасувані лацкани його тісного піджака, на загорілу, сильну, ну просто-таки бичачу його шию, на старанно вив’язаний бантик і думав: «Що ж робити? Що сказати йому ще, цьому нарядному здоровилові, який не хоче зрозуміти страшного нашого становища?»

Однак, почуваючи всю безглуздість і марність таких дій, я сказав друзям тихо:

— Ну, що ж… Ходімо, раз така справа…

— Оревуар, — буркнув франт і підійшов ближче до друкарки, щоб диктувати далі.

Вийшовши у двір першим, я сів на холодний кам’яний східець. Двоє робітників у брезентових куртках, вимазаних іржею, котили по рейках вагонетку, повну дрібного, але чомусь поржавілого литва. Я з великою заздрістю дивився на робітників, хоч вони були зайняті роботою чорною, яка не вимагає великого уміння.

— Що ж будемо робити, га, Василю? Чого ти розсівся? Чуєш! — стоячи наді мною, пробубонів Маремуха.

— Ми дурні, що зв’язалися з тим візником! Це я винуватий. Треба було з Тиктором іти. А тепер його вже зарахували, а ми на вулиці! — признався розгублено Бобир.

Слова Бобиря, його злякане, жалюгідне обличчя, вкрите розписом ластовиння, повернули мені холоднокровність.

— Візник тут зовсім ні до чого, Сашко. Ну гаразд, прибігли б відразу учотирьох сюди, а місце одно. Що далі? Тебе, припустімо, прийняли б, а ми що?

— Ти не сердься, Васю! Порадь краще. Ти ж і в Харкові був, путівки оці добував… — дуже миролюбно сказав Бобир.

Раптом у голові моїй зринули напутні слова директора нашого фабзавучу Полевого: «Не відходьте набік, коли на вашому шляху. зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби зці— пи — і знову вперед!»

Ці слова, та й уся прощальна промова Полевого сповнили мене ще більшою люттю до напомадженого бюрократа.

— Треба йти до найголовнішого, хто тут є… От що!.. До директора… А як і він не допоможе — в партійний комітет! — відрубав я твердо.

… Директор заводу, як виявилось, був низенький сивий чоловік у синій спецівці. Ми спершу навіть не повірили, що це якраз він і є хазяїн світлого кабінету, заставленого частинами машин, пропашниками, якимись деталями, пробірками з піском і мідними ошурками.

Кабінет директора скоріше всього нагадував лабораторію або складальну майстерню. Якби не діаграми на стінах і не великий дубовий стіл з телефонами, чорнильним приладдям і шкіряним вигідним кріслом, ми б подумали, що помилилися, зайшли не в ті двері.

Коли ми один по одному зайшли в кабінет, директор стояв біля лещат з зубилом і молотком у руках. Лещата були пригвинчені до підвіконня. В них видно було закріплену деталь, вкриту іржавим червонуватим пилом.

Затиснувши в лівій руці зубило, директор упевнено, не дивлячись під руки, як справжній слюсар, з розмаху бив по розплющеному кінцю зубила важким молотком, розрубуючи деталь пополам.

— Чим можу бути корисний, молоді люди? — помітивши нас, спитав він і, поклавши на підвіконня молоток, потер долоні. Був він схожий на старого майстрового і ледь-ледь нагадував інструктора по слюсарній справі з фабзавучу.

Уже в самому звучанні його голосу ми відчули, що директор — людина спокійна, уважна. Правда, він не став читати всіх путівок. Прочитав лише першу і, коли я розповів йому, в якому становищі ми опинилися, спитав:

— Всі подоляни?

— Так, з одного міста, — сказав Маремуха.

— Здалека ж вас принесло до нас! Вважай, майже, з-під самих Карпат та в Таврію! Я знаю ваше місто трохи. На австрійський фронт проходили через нього. Провалля там такі, скель багато, і якась фортеця на тих скелях стоїть.

— То Стара фортеця, вона й зараз стоїть! — сказав радісно Бобир, та й всі ми повеселішали.

— Але от не пригадую, — сказав директор, — хіба була там промисловість?.. Звідки ж у вас фабзавуч узявся?

— Фабзавуч є, а промисловості великої поки що нема, — відповів я директору, мимохідь ображаючи робітників «Мотора», які справді вважали свій заводик крупним підприємством. — Тому й надіслали нас сюди, бо поки дома розмістити ніде було. Нам секретар Центрального Комітету партії України говорив, що такі молоді робітники незабаром всюди потрібні будуть — і в Донбасі, і в Катеринославі, і… тут!.. — додав я.

Директор звів свої волохаті брови і подивився на мене уважно, наче перевірити хотів: а чи не брешу я?

— Це я бачу, що надіслали… — сказав він спроквола. — Але попереду не запитали, чи потрібні ви нам сьогодні, Броня для молоді вже вся давно заповнена. І де я вас розміщу — от питання.

Він знову взяв із столу наші путівки, погортав їх і в роздумі похитав головою.

— Хто з вас Маремуха?

— Я Маремуха! — вигукнув Петро, як на перевірці в ЧОПі, і підійшов до директора.

— Що ж ми вміємо робити, га, Маремуха?

— Я столяр і… потім… токар по дереву. Точити можу.

— По дереву? — Директор здивувався. — А я думав — по хлібові. Комплекція у тебе, знаєш, така… підхожа.

Ми з Бобирем засміялися, поглядаючи на Маремуху, який зніяковів і зразу ж почервонів. Трохи косолапий, огрядний, він стояв перед директором заводу, як солдат: руки по швах. Тільки штани його були пом’яті, всі в складках від довгого спання на твердій вагонній лавці.

— Уяви собі, Маремуха, ти народився в сорочці, — сказав директор. — Столярів хороших нам якраз не вистачає. А на біржі праці їх, мабуть, і нема. Ну, а хто з вас Манджура, Василь Миронович?

Тепер я підійшов до директора.

— Ти що, галичанин? — спитав директор.

— Чому? — оторопів я.

— Прізвище таке — галицьке… Хоча, правда, від вас до Галичини рукою подати. Вважай, один народ з нами. Збруч тільки й розділяє… Отже, чим нас порадує Василь Миронович Манджура?

— Я ливарник!

— Ливарник? — Директор зразу підійшов до маленького столика. Він узяв першу, яка йому трапилася, деталь і, подаючи її мені, запитав: — З якого металу відлита?

— З чавуну, — сказав я, глянувши на відламане ребро деталі.

— Невже? — Директор хитро примружився, пильно дивлячись на мене.

Не кажучи ні слова, він підійшов до лещат, вийняв а них стару надрубану деталь, затиснув у лещата нову і з розмаху вдарив по ній молотком. Деталь погнулась, як найзвичайнісіньке залізо, але навіть не тріснула.

— Отже, чавун? — запитав директор і подивився на мене ще хитріше з-під своїх волохатих брів.

— Ну і що ж! — сказав я повільно. — Всякі чавуни бувають. В’язкі, наприклад…

— Ти хотів сказати — ковкі? Чи не так, — помітно пожвавлюючись, поправив мене директор.

— Ковкі!

— А як здобути ковкий чавун?

— Треба… до звичайного, сірого чавуну додати трохи більше заліза… Ну, сталі трохи…

— Сталі? Стривай, але тоді ж, навпаки, литво кришитися буде? Сталь, вона, як відомо,