Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

— А треба спершу відлити деталь, а потім відпалити її в руді спеціальній… у марганцевистій руді, здається, — сказав я, пригадуючи оповідання нашого інструктора Козакевича.

— Ага, відпалити! — ще більш пожвавішав директор, і на обличчі його заграла радісна усмішка. — В тому-то й закваска! Я, брат, з цим відпалом другий рік морочусь, вважай, з того часу, як мене робітнича маса червоним директором висунула. В англійців ми після революції цей завод відібрали, а вони, тікаючи з білими, усі виробничі секрети з собою завезли. Думали, пропадемо ми без їхньої допомоги. І ми метикуємо помаленьку самі, що до чого. Оце докопуємося зараз до секретів відпалу з наукової, так би мовити, точки зору, щоб не провадити ливарну справу навмання. Я хочу і доможусь того, щоб у мене на заводі чавун був такої ж ковкості, як залізо. Розумієш? Щоб, коли селянин стане нашою жаткою пшеницю жати і наїде випадково на камінь, нічого з нею поганого не трапилося. Щоб зуб’я не посипались! А зуб’я ці, брат, — велика штука. Вони ножі від всякої капості оберігають. Розумієш? І от я хочу, щоб український селянин дякував нам за наші жатки! Мало базікати про змичку міста з селом. Змичка, вона в отаких зуб’ях теж міститься! — І директор погладив іржаву деталь, як живе кошеня. — Ну, а тебе, молодий чоловіче, чого навчали? — спитав він, перевівши погляд на Сашка Бобиря.

— По слюсарству п’ятий розряд дали, але я найбільше люблю мотори розбирати… — сказав Сашко.

— Навіть мотори розбираєш? От герой! Ну, а хто ж після тебе їх складати буде? — І директор, хитро посміхаючись, глянув на Бобиря.

— А я сам і складу, коли треба. Який, дивлячись, мотор. Якщо, скажімо, від мотоцикла типу «Самбім» — дуже навіть просто, — не втримався Сашко, щоб не похвалитися перед директором заводу.

— Доведеться, значить, тебе у ріс направити, — вирішив директор.

— У який такий «ріс»? — голос Сашка помітно затремтів.

— Це у нас зветься: «Ремонтно-інструментально-силовий». А для зручності вимови: ріс. Цей цех всі інші майстерні обслуговує.

Проглядаючи ще раз наші путівки, директор сказав:

— Отже, молоді люди, правдами чи неправдами, а все-таки на завод я вас візьму. Чого це, ви запитаєте мене, така ласка? А того, що в нашій країні, і тут є ще безробіття. Людей багато, а заводів поки що мало. Але вірю твердо: явище це тимчасове. Дуже скоро ми і безробіття позбудемось, заводи нові збудуємо, і, можливо, ніхто й не повірить, що було колись при Радянській владі безробіття. Але зараз воно є… Так от: сьогодні пройдіться в цехи, оформіться, а завтра, по гудку, прошу з’явитися до майстрів. Коли б ви були тутешні, я послав би вас у чергу, на біржу. Однак доводиться, повторюю, робити виняток. Але працювати чесно, на совість! Зрозуміло? Не прогулювати і не запізнюватись! Наш завод — радянський. Зрозуміло? Англійського капіталіста Джона Кейворта ми в Лондон вигнали і в свої руки діло його, нашим горбом нажите, взяли. Для своєї ж користі ми повинні хазяйнувати й берегти завод. Таких робітників, які по-хазяйському ставляться до свого заводу, у нас цінять і поважають… Комсомольці серед вас є?

— Ми всі комсомольці, — похопився сказати Бобир. — А Василь у нас навіть членом бюро був!

— Тим краще! — зрадів директор. — Комсомолята нам дуже допомагають. Коли оформитесь у цехах, сходіть у ЗЗК, до Головацького, станьте на облік і починайте нове життя.

Ми влаштовуємося

Хазяйка видала нам три довгих полотняних мішки. Удвох з Маремухою ми набили їх колючим, пересохлим сіном і, зашивши дратвою, приставили матраци до сарайчика, в якому мекала коза, чекаючи тієї години, коли нарешті її стануть доїти.

Підлогу в нашій кімнаті Агнія Трохимівна хотіла помити сама, але ми, призвичаєні до цього діла ще в гуртожитку, вирішили обійтися без її допомоги. Маремуха тягав на гору в цинковому відрі холодну, жорстку воду з маленького колодязя, викопаного у дворі, а я, роззувшись і підкачавши холоші, драїв мокрою ганчіркою розсохлі дошки. Потім помив віконце. Як тільки шибки були витерті, в кімнаті одразу посвітлішало, і радісніше стало на душі від цілковитої чистоти навколо.

У сусідньому будинку, який видно було із-за густої зелені і який виходив своїм фасадом до моря, грали на роялі. Вікна в тому будинку були відчинені, і звуки рояля долинали в наш мезонін, змішуючись з меканням кози і шумом близького моря, яке надвечір стало заспокоюватися.

— Чисте вікно яке! Навіть шибки не видно! — сказав Петро, розглядаючи мою роботу.

— Тягни матраци! — розпорядився я, підбадьорений похвалою товариша.

І поки Петро тягав матраци, я примірився, як ми їх покладемо. Свій матрац я вирішив покласти біля самого віконечка. «Холодно вночі буде, зате свіже повітря. І гудок заводський почую перший».

У кімнаті приємно запахло сосновими дошками, сіном.

Прислухаючись до звуків рояля, я з тривогою ловив себе на тому, що мені хочеться якомога швидше прогаяти час, що лишався в нас до завтрашнього ранку — до першого райку нашої роботи на заводі!

У пам’яті моїй з усього побаченого на заводі, якщо не вважати розмову з директором, лишився тільки довгий і курний прохід ливарного цеху. Цим проходом я дійшов до цехової конторки. Далекі відблиски чавуну, який випускали з вагранки, дрібний стукіт формувальних машин, удари сигнального дзвона, вищання талей, якими підіймали формувальники важкі опоки біля цехової конторки, — усе це так приголомшило мене, що я навіть як слід не роздивився, як працюють мої майбутні товариші — ливарники.

Як не схожий був цей величезний цех, вкритий заскленим низьким дахом, на малесеньку ливарню нашого фабзавучу, де завжди панувала тиша і прохолода і навіть у дні плавок не було шуму!

Змінний майстер Федорко, якого я застав у цеховій конторці, низенький чоловік років сорока, з обличчям червоним і обвітреним та ріденькими вигорілими бровами, нітрохи не здивувався, коли я дав йому записку від директора. А може, йому подзвонили до мого приходу із заводоуправління?

Федорко записав мене у цеховий табель, видав робочий номерок, тимчасову перепустку і пообіцяв:

— А на машинку поставлю завтра!

— Але ж я ніколи не працював на формувальних машинках, — сказав я майстру тихо. — Я на плацу працював… А що, хіба плацового формування у вас нема?

— Пристосуєтесь, — коротко відрубав майстер. — Два тижні випробування — великий строк. І все. І ні слова більше.

— До побачення! — тільки і лишалося мені сказати і вийти.

Насилу розшукав я біля приміщення заводоуправління будиночок, де, як сказав мені зустрічний робітник «орудують комсомолісти».

«Прочитавши на дверях напис: «Загальнозаводський колектив комсомолу», я негайно