Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

ціле літо купатися — і ще не в такий шторм попливемо. До того маяка доберемося, що ген на косі!

— Сказав теж! До того маяка верстов з десять, мабуть, — зауважив я невпевнено.

— А добре, справді, що ми біля самого моря влаштувалися! — ледве встигаючи за нами, сказав Петро. — Подумайте, як це здорово: вранці побігли разом на берег — і бух-бух у море! А потім — на завод. І вмиватися не треба. Пожаліє Тиктор, що відколовся від нашої компанії!

— Ой, не кажи гоп, Петре, поки не перескочиш! — сказав я, згадуючи слова візника про безробітних, яких багато в місті. — «І бух-бух у море!» Не пробухайся, гляди! Ще невідомо, як нас зустрінуть на заводі.

— А як можуть зустріти! Дивно! — здивувався Бобир. — У нас же путівки!

— Нема чого гадати по-пустому! — скомандував я. — Швидше давай ходімо! — І зразу ж спіймав себе на тому, що перед очима у мене маячить оця дівчина у квітчастому халатику. Смілива дівчина!

Як виробити ковкий чавун

Стало зрозуміло, що завод уже близько, коли до нас донісся запах курного вугілля. Так само пахло в нашій, фабзавучній, кузні.

Десь поблизу сопів двигун. Вуличка, обсаджена вздовж тротуарів жовтими акаціями, упиралась в іншу, яка лежала перпендикулярно. Ми звернули в цю нову вуличку і одразу ж за рогом побачили, що вона вся перегороджена високим стулчастим парканом із зелених брусків. У центрі паркана були такі ж стулчасті ворота. Над ними висіла красива півкругла вивіска із залізних літер, прикріплених до дротяної сітки:

МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД імені лейтенанта П. П. ШМІДТА

У ту хвилину, як ми стояли на розі, біля стіни заводу, ворота несподівано відчинились, і звідти, з заводської території, виїхала ціла валка жаток-самоскидок. Візники, поганяючи коней, сиділи збоку, на пружинних сидіннях. Схожі на крила маленьких вітрячків, граблі були виключені і не рухалися. Жатки проїжджали новенькі, як видно, щойно пофарбовані чорною і червоною емалевою фарбою.

Слухаючи, як торохтять на вкритому жорстким діабазом бруку широкі чавунні колеса жаток, бачачи, як підстрибують на вигнутих сидіннях загорілі візники в брезентових куртках, я мимоволі згадав далекий прикордонний радгосп над Дністром, в якому довелося мені працювати три роки тому. Ось такими ж приблизно жатками збирали там радгоспну пшеницю.

Але ті, радгоспні, жатки були старі, розхитані, з іноземними написами, вони дісталися радгоспові ще від панської економії. А ці, перед нами, були новенькі, радянські. Хоч сонце ховалося ще в хмарах, але вони блищали. Широкі їх полички вилискували. Гострі ножі ходили зараз вхолосту, як у машинці для стрижки волосся, і відчувалось: попади їм назустріч колоски пшениці або жита — зони враз перегризуть їх і покладуть без зусиль перший шар колосся рівною борозенкою на просторий і гладенький щит.

— Тут такі машини роблять? — сказав захоплено Петро. — Дивись, деталей скільки! Це не наші соломорізки!

— Звичайно, тут. Дивись, он напис. — І гострозорий Бобир показав Маремусі на боці жатки фабричну марку: «УТСМ. Машинобудівний завод імені лейтенанта П. П. Шмідта».

— А що значить «УТСМ»? — не заспокоювався Петро. — Це, мабуть, станція, куди їх відправляють.

— Який недогадливий! — сказав я, пригадавши цей же напис у наших путівках. — «УТСМ» означає: «Український трест сільськогосподарського машинобудування».

— Які машини! — захоплювався Бобир. — Зібрати їх не легко! Це складніше, аніж мотор мотоциклетки! Здорово, що нас сюди відрядили!..

Вахтер послав нас до маленького одноповерхового будинку в глибині заводського двору. Ми спинились нерішуче перед дверима, оббитими чорною клейонкою. На дверях було написано: «Відділ робочої сили».

— Хто ж буде говорити? — спитав Бобир, оглядаючи нас. Видно було, що в цю рішучу хвилину він хвилювався.

— Василь — наш бригадир, він нехай і говорить, — квапливо буркнув Маремуха.

— Давайте путівки! — сказав я.

У довгій кімнаті з низенькою стелею тріскотіла машинка. Біля завитої білявої друкарки, жуючи в зубах цигарку, стояв, диктуючи, високий юнак у картатому сірому костюмі. Волосся його було напомаджене. Одразу кинулись у вічі його величезні черевики лимонного кольору з довгими гострими носами. Чорний галстук у твердому комірці його накрохмаленої сорочки був зав’язаний бантиком. Брюки на парубкові модні, в дудочку, старанно випрасувані і короткі — вище щиколотки. «От піжон!» — подумав, певно, не один я, настроюючись підозріло до цього нафранченого юнака.

— «… Таким чином, контингент робітників заводу поступово зростає», — диктував крізь зуби напомаджений юнак друкарці і, побачивши мене, здивовано спитав: — У якій справі?

— Здрастуйте! — Я підійшов до франта ближче. — Ось! — і подав йому путівки.

Він нахмурився, вийняв з рота пожовану цигарку, мовчки прочитав одну за одною всі путівки і, повертаючи їх мені, сказав глухим баском:

— Аут!

— Що таке? — перепитав я.

— Не потрібно, — з презирливим виразом обличчя відповів франт.

— Нам їх у школі видали. Від ВРНГ, — швидко заторохтів Бобир.

— Я письменний, — скоса глянувши на Бобиря, сказав юнак у «дудочках». — Повторюю: робітники даних кваліфікацій нам не потрібні.

— Але ж ми відряджені на ваш завод, товаришу! — сказав я, дивлячись просто в сірі очі франта.

— А я вас не запрошував! — І він, як у театрі, розвів руками. — Які можуть бути претензії, дивно! До того ж півгодини тому я прийняв на завод уже одного вашого випускника… Леокадіє Андріївно, як прізвище того блондина? Ну, того, що ви сказали, схожий на вашого знайомого товариша Крючкова.

— Тиктор, Яків Денисович! — заглянувши в якийсь папірець, в’яло відповіла друкарка. — І не на мого знайомого, а на донського козака Кузьму Крючкова. — Сказавши це, друкарка одвернулася від франта і нудьгуючим поглядом подивилась у вікно.

— Бачите. Було одне місце — Тиктора прийняв. І, до речі сказати, на свій страх і риск прийняв, бо, коли про це довідається міська біржа праці, мені можуть добру нахлобучку зробити! Своїх, місцевих, на черзі вистачає. Навіть футболісти є… От! А вас, молоді люди, на жаль… На жаль! — І франт знову розвів руками.

— Ми ж п’яті розряди маємо! — вигукнув Петро. — Стільки вчилися…

— Знаю і розумію, — обірвав Петра франт і викинув у кватирку недокурок. — Сам походжу з робітничого сословія і цілком розумію ваше скрутне становище, але цілковитий апсайт!

Зворушений співчутливим тоном, який вчувся в словах франта, я спитав:

— Що ж нам робити?

Знизуючи плечима, він сказав:

— Їдьте у Харків. Ніч їзди. Нехай ВРНГ вас перевідрядить на інші заводи. В Донбас, чи що. Вам же все одно.

— Що значить «все одно»? — обурився Маремуха. — Звідки у нас гроші ще й у Харків їхати? Ми на останню стипендію сюди сяк-так добрались.

— А я тут ні при чому, — сказав франт і подивився у вікно, видно бажаючи, щоб ця