Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

схвалив його пропозицію негласно взяти відбитки пальців у всіх працівників апарату.

Мюллер також запропонував організувати ліквідацію шофера Бормана, але так, щоб склалося враження випадкової загибелі: на нього наїхав автомобіль на вулиці коло його будинку. Спершу Гіммлер хотів санкціонувати цей захід, очевидно, конче потрібний, але потім передумав. Він уже перестав вірити всім — Мюллерові також.

— Це ви самі вирішуйте, — сказав він. — Може, слід було б відпустити його зовсім? — зіграв він, розуміючи, що йому відповість Мюллер.

— Це неможливо, з ним багато працювали.

Саме такої відповіді й чекав рейхсфюрер.

— Ну, я не знаю, — поморщився він. — Шофер — чесна людина а ми не караємо чесних людей… Придумайте щось самі…

Мюллер вийшов від Гіммлера розлючений: він зрозумів, що рейхсфюрер боїться Бормана і підставляє під удар його, Мюллера. «Коли так, тоді я теж пограюся. Нехай шофер живе. Це буде мій козир».

Після розмови з Мюллером Гіммлер викликав Отто Скорценні.

Він збагнув, що двобій з Борманом вступає в останню, вирішальну стадію. І коли з допомогою якогось невідомого зрадника з СС Борман дістане компрометуючі матеріали на нього, Гіммлера, то цьому приватному факту він мусить протиставити нищівний удар. У політиці ніщо так не рівняє шанси противників, як поінформованість і сила. І ніде не зібрано такої кількості інформації, як у броньованих сейфах партійних архівів. Нехай Борман оперує з людиною. Він, Гіммлер, оперуватиме з паперами: вони і надійніші за людей, і — коли мине час — страшніші за них…

— Мені потрібен архів Бормана, — сказав він. — Ви розумієте, Скорценні, що мені треба?

— Я розумію.

— Це важче, ніж викрасти дуче.

— Я думаю.

— Але це можливо?

— Не знаю.

— Скорценні, така відповідь мене не задовольняє. Борман цими днями розпочинає евакуацію архіву: куди й під чиєю охороною — це вам треба з'ясувати. Шелленберг допоможе вам негласно, в порядку загальної консультації.

10.3.1945 (19 годин 58 хвилин)

Штірліц виїхав нічним експресом на швейцарський кордон, щоб «підготувати вікно». Він, як і Шелленберг, вважав, що відкрите перекидання пастора через кордон може надати справі небажаного розголосу, — вся ця операція проводилася в обхід гестапо. А «викриття» Шлага після того, як він зробить своє діло, має здійснити, як і задумав Шелленберг, саме Штірліц.

Протягом певного часу Штірліц з санкції Шелленберга готував для пастора «кандидатів» у змовники: людей з міністерства закордонних справ та з штабу люфтвафе. Там, у цих установах, Штірліц знайшов людей, які дуже ревно служили нацизму. Шелленбергу найбільше сподобалося, що тих людей у свій час завербувало гестапо як інформаторів.

— Це добре, — сказав він, — це дуже елегантно.

Штірліц запитливо подивився на нього.

— В тому розумінні, — пояснив Шелленберг, — що ми таким чином скомпрометуємо на Заході всіх тих, хто шукатиме мирних контактів без нас. Адже там чітко розмежовують гестапо від нашого департаменту.

В цьому нічному експресі, який різнився від усіх інших поїздів довоєнним комфортом: у невеличких купе поскрипували справжні шкіряні ремені, тьмяно виблискували мідні попільнички, провідники розносили міцну каву, — цим поїздом по коридору Скандінавія — Швейцарія практично їздили тепер тільки дипломати.

Штірліц займав місце № 74. Місце № 56 у наступному вагоні займав синюшно-блідий професор із Швеції з довгим незграбним скандінавським прізвищем. Вони та ще один генерал, який повертався після поранення на італійський фронт, були єдиними пасажирами в двох міжнародних вагонах. Генерал заглянув у купе Штірліца й спитав його:

— Ви — німець?

— На жаль, — відповів Штірліц.

Він мав таку змогу жартувати, йому дозволило керівництво. Провокація передбачає можливість зло жартувати. В тому разі, якщо співрозмовник не піде з доносом у гестапо, можна думати про перспективу в роботі з цією людиною. В свій час про це дискутували в гестапо: припиняти недостойні розмови зразу ж чи давати їм вихід? Штірліц, вважаючи, що навіть невеличка шкода, яку завдають рейху, — немала користь для його батьківщини, всіляко підтримував тих, хто висловлювався за підохочування до провокацій.

— Чому «на жаль»? — поцікавився генерал.

— Тому, що мені не принесли другої порції кави. Справжню каву вони дають на першу ж вимогу тільки тим, у кого іноземний паспорт.

— Так. А мені дали вдруге. В мене є коньяк! Хочете випити?

— Спасибі. В мене теж є коньяк.

— Зате, мабуть, у вас немає сала.

— У мене є сало.

— Тоді ми з вами сьорбаємо з одної тарілки, — сказав генерал, стежачи за тим, що виймав Штірліц з портфеля. — Яке у вас звання?

— Я дипломат. Радник третього управління міністерства закордонних справ.

— Будьте ви прокляті! — сказав генерал, сідаючи в крісло, вмонтоване за виступом невеличкого умивальника. — В усьому винуваті саме ви.

— Чому?

— Тому, що ви визначаєте зовнішню політику, тому, що ви довели; справу до війни на два фронти. Прозт!

— Прозіт! Ви мекленбуржець?

— Так. Як ви дізнались?

— Ви ж сказали «прозт». А всі жителі Півночі економлять на голосних.

Генерал засміявся.

— Це правильно, — сказав він. — Послухайте, а я не міг вас бачити вчора в міністерстві авіації?

Штірліц зіщулився: він учора підвозив до міністерства авіації пастора Шлага — «налагоджувати» зв'язки з людьми, близькими до оточення Герінга. В разі успіху всієї операції, коли до справи підключать гестапо — але вже на прохання Шелленберга, для з'ясування деталей «змови», — треба було, щоб пастор «лишив» сліди: і в міністерстві авіації, і в люфтвафе, і в міністерстві закордонних справ.

«Ні, — подумав Штірліц, наливаючи коньяк, — цей генерал не міг мене бачити; мимо мене, коли я сидів у машині, ніхто не проходив. І навряд чи Мюллер підставлятиме під мене генерала — це не його звичка, він працює простіше».

— Я там не був, — відповів він. — Дивна властивість моєї фізіономії: всім здається, що мене десь тільки-но бачили.

— А ви стереотипні, — відповів генерал. — Схожі на багатьох інших.

— Це добре чи погано?

— Для шпигунів, мабуть, добре, а для дипломата, видно, погано. Вам потрібні обличчя, які запам'ятовуються.

— А військовим?

— Військовим тепер треба мати сильні ноги. Щоб утекти вчасно.

— Ви не боїтесь так розмовляти з незнайомою людиною?

— Ви ж не знаєте мого імені…

— Це дуже легко з'ясувати, бо у вас обличчя, яке зразу запам'ятовуєш.

— Невже? Чорт візьми, а мені воно завжди здавалося дуже стандартним. Все одно, поки ви напишете на мене донос, поки вони знайдуть ще одного свідка, мине час — і все скінчиться. На лаву підсудних нас посадять ті, а не ці. І насамперед вас, дипломатів.

— Ви палили, ви знищували, ви вбивали, а судити — нас?

— Ми виконували наказ. Палили есесівці. Ми воювали.

— А що, винайшли особливий спосіб: воювати — не спалюючи і без жертв?

— Війна, так