Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

чи інакше, потрібна. Не така дурна, звичайно. Це війна дилетанта. Він вирішив, що воювати можна так собі, з натхнення. Він один знає, що нам усім треба. Він сам-один любить велику Німеччину, а ми всі тільки й думаємо, як би її запродати більшовикам та американцям.

— Прозіт…

— Прозт! Держави — як люди. Вони ненавидять статику. Їх душать кордони. Їм потрібен рух — це аксіома. Рух — це війна. Та коли ви, прокляті дипломати, знову наплутаєте, тоді вас усіх знищать — усіх до одного.

— Ми виконували наказ. Ми такі ж солдати, як і ви… Солдати фюрера.

— Не прикидайтесь. «Солдати фюрера», — передражнив він Штірліца. — Молодший чин, який викрав генеральські чоботи…

— Мені страшно говорити з вами, генерале…

— Не брешіть. Тепер уся Німеччина говорить, як я… Або думає принаймні.

— А хлопчики з гітлерюгенду? Коли вони йдуть на російські танки, вони думають так само? Вони вмирають зі словами: «Хайль Гітлер»…

— Фанатизм ніколи не принесе остаточної перемоги. Фанатики можуть перемогти на перших порах. Вони ніколи не втримають перемоги, бо вони стомляться від самих себе. Прозт!

— Прозіт… Тоді чому ж ви не піднімете свою дивізію?..

— Корпус…

— Тим паче. Чому ж тоді ви не здаєтесь у полон разом із своїм корпусом?

— А сім'я? А фанатики в штабі? А боягузи, яким легше воювати, вірячи в міфічну перемогу, ніж сісти в табір союзників?!

— Ви можете наказати.

— Наказують умирати. Немає ще таких наказів — жити, здаючись ворогові. Не навчилися писати.

— А якщо ви одержите такий наказ.

— Від кого? Від цього неврастеніка? Він тягне всіх за собою: в могилу.

— А якщо наказ прийде від Кейтеля?

— У нього замість голови задниця. Він секретар, а не військовий.

— Ну добре… Ваш головнокомандуючий в Італії…

— Кессельрінг?

— Так.

— Він такого наказу не дасть.

— Чому?

— Він виховувався в штабі у Герінга. А той, хто працює під началом якогось вождя, як правило, втрачає ініціативу. І спритності набирається, і аналітиком стає, але втрачає здатність приймати самостійні рішення. Він перед тим, як зважитися на такий крок, неодмінно полетить до кабана.

— До кого?

— До кабана, — повторив генерал уперто. — До Герінга.

— Ви певні, що Кессельрінга не можна умовити, щоб він пішов на такий крок без санкції Герінга?

— Якби не був певен — не говорив би.

— Ви не вірите в перспективу?

— Я вірю в перспективу. В перспективу скорої загибелі… Всіх нас, разом… Це не страшно, повірте, коли всі разом. І загибель наша буде такою страшною, що пам'ять про неї вражатиме серця багатьох поколінь нещасних німців…

На прикордонній станції Штірліц вийшов з вагона. Генерал, проходячи повз нього, опустив очі і підняв руку, по-партійному вітаючи:

— Хайль Гітлер! — сказав він голосно.

— Хайль Гітлер, — відповів Штірліц. — Бажаю вам щасливо розбити своїх ворогів.

Генерал глянув на Штірліца злякано: мабуть, учора він був дуже п'яний.

— Спасибі, — відповів він так само голосно, очевидно сподіваючись, що його чує провідник. — Ми їм скрутимо шию.

— Я не сумніваюсь, — відповів Штірліц і неквапно пішов по перону.

У двох вагонах лишився один лише професор-швед, який їхав за кордон, у тишу й спокій вільної нейтральної Швейцарії. Штірліц прогулювався по перону доти, поки не кінчилась прикордонна й митна перевірка. А потім поїзд повільно рушив, і Штірліц провів довгим поглядом шведського професора, що припав до вікна…

Цим шведом був професор Плейшнер. Він їхав у Берн з зашифрованим донесенням для Москви: про роботу, яку виконано, про завдання Шелленберга, про контакт з Борманом і про провал Кет. У цьому донесенні Штірліц просив прислати зв'язок і домовлявся, коли, де і як він на цей зв'язок зможе вийти. Штірліц також попросив Плейшнера вивчити напам'ять дублюючу телеграму до Стокгольма. Текст був звичайний, але люди, яким це повідомлення адресувалося, повинні були негайно передати його в Москву, в Центр. Одержавши текст, у Центрі могли прочитати:

«Гіммлер через Вольфа почав у Берні переговори з Даллесом. Юстас»

Штірліц полегшено зітхнув, коли поїзд рушив, і подався в місцеве відділення прикордонної служби — по машину, щоб їхати на далеку гірську заставу: незабаром там має «нелегально» проникнути до Швейцарії пастор Шлаг.

Інформація для роздумів (Даллес)

Агент Шелленберга, яка працювала в Даллеса, повідомляла: до її «хазяїна-підопічного» прийшов кюре Нореллі з представництва Ватікану в Швейцарії. Між цими двома розумними людьми відбулася розмова, яку вдалося записати майже дослівно.

— Світ прокляне Гітлера, — говорив Даллес, попихкуючи люлькою, — не так за печі Майданека й Аушвіца і не так за негнучку політику антисемітизму… Ніколи за всю історію, навіть у чудовий і демократичний пореформений період, Росія не робила такого ривка вперед, як за ці роки війни. Вони освоїли величезні потужності на Уралі і в Сибіру. Гітлер кинув Росію і Америку в обійми одну одній. Росіяни відновлять на кошти німецьких репарацій, — Сталін розраховує одержати з Німеччини двадцять мільярдів доларів, — зруйновану промисловість західних районів і таким чином подвоять потужність індустріального потенціалу. Росія вийде на перше місце в Європі по могутності й наступальній силі.

— Отже, — спитав кюре, — виходу нема? Отже, через п'ять-шість років більшовики примусять мене служити месу на честь його святості Сталіна?

— Як вам сказати… Взагалі можуть, звичайно. Коли ми будемо поводитись, як ягнята, — примусять. Нам треба робити ставку на розвиток націоналізму в Росії, тоді, можливо, вони розсиплються… Тут тільки треба не накоїти дурниць. Якщо досі Сталін мав металургію на Україні і зовсім небагато — на сході; якщо досі Україна годувала пшеницею державу, то тепер усе змінилося. В основі націоналізму завжди лежать інтереси тих чи інших груп населення, пов'язаних з ділом чи, використовуючи марксистську фразеологію, — з виробництвом. Коли я виробляю щось сам, то в мене одне самопочуття. А коли з'являється конкурент, я себе почуваю зовсім по-іншому. В умовах нашої системи конкуренція животворна. В умовах системи Сталіна конкуренція лише травмує людей. Посилати в майбутню Росію диверсантів, які підривали б заводи, — смішний замір. А от коли наша пропаганда точно й аргументовано підкаже національностям Росії, що кожна з них може існувати, розмовляючи лише своєю мовою, — це буде наша перемога, і протиставити цій перемозі росіяни не зможуть нічого.

— Мої друзі у Ватікані вважають, що росіяни в роки війни навчилися маневрувати — і в діях, і в мисленні.

— Бачте, — відповів Даллес, натоптавши люльку, — я зараз перечитую російських письменників: Пушкіна, Салтикова, Достоєвського… Я проклинаю себе за те, що не знаю їхньої мови — російська література, мабуть, найчудовіша в світі: я маю на увазі їхню літературу дев'ятнадцятого століття. Я зробив для себе висновок, що російському характерові