Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

властиво частіше оглядатися на ідеальні приклади минулого, ніж ризикувати, будуючи модель майбутнього. Мені здається, вони робитимуть ставку на аграрний клас Росії, сподіваючись на те, що земля «все зціляє» і все єднає. Тоді вони вступлять у конфлікт з часом, а виходу з цього конфлікту нема. Рівень розвитку техніки не дасть змоги цього зробити.

— Це вже цікаво, — сказав кюре. — Але я боюся, що ви ставите себе у ваших міркуваннях над ними, а не поряд з ними…

— Ви закликаєте мене вступити до лав ВКП(б)? — посміхнувся Даллес. — Вони мене не приймуть…

11.3.1945 (16 годин 03 хвилини)

На прикордонній заставі Штірліц швидко вирішив усі питання: обер-лейтенант виявився лагідним, гарним хлопцем. Спершу ця лагідність Штірліца навіть здивувала, бо прикордонники славилися великим гонором, як бурші минулого століття. Але, подумавши, Штірліц збагнув, у чому тут справа: життя в горах, на кордоні і нейтральною Швейцарією, в якомусь незвичайному місячно-сніговому світлі, вдалині від повітряних нальотів, розрухи й голоду, примушувало і обер-лейтенанта, який командував зоною, і всіх інших місцевих начальників догоджати кожному, хто приїздив з центру. Манера поведінки прикордонників, їхня догідливість і надмірна метушливість привели Штірліца до важливого висновку: кордон перестав бути непрохідним.

Було б ідеально, думав він, зв'язатися прямо звідси з Шелленбергом і попросити його дати вказівку комусь із вірних співробітників розвідки привезти пастора прямо сюда, на заставу. Але він розумів, що будь-який дзвінок у Берлін зафіксує відомство Мюллера, а провал Шелленберга і тієї місії, яку він покладав на пастора, мав стати козирною картою саме його, Штірліца, коли він доповідатиме про це Борману — з фотографіями, даними магнітофонних записів, з адресами, явками і рапортом пастора, щоб скомпрометувати ті переговори — не фіктивні, а справжні, які повинен був провадити в Швейцарії генерал Карл Вольф.

Домовившись про місце, де саме він переведе через кордон пастора, — це була ущелина, вкрита молодим хвойним лісом, — Штірліц іще раз розпитав, як називається невеличкий готель у Швейцарії, який видно звідси, з кордону; він дізнався, як звати хазяїна готелю і скільки часу доведеться чекати таксі з міста; він з'ясував, де знаходиться найближчий готель на рівнині, — за легендою, пастор ішов на лижах з рівнини в гори й заблудився в ущелинах. У Берні й Цюріху в пастора були друзі. Листівка, яку пастор має надіслати з видом набережної Лозанни, означала б, що попередні розмови закінчено, зв'язок налагоджено, можна приїжджати для серйозних розмов. Спочатку Шелленберг заперечував проти цього плану Штірліца.

— Дуже просто, — казав він, — дуже все легко.

— Він не зможе поводитись інакше, — відповів Штірліц. — Для нього найкраща брехня — це абсолютна правда. Інакше він заплутається і ним займеться поліція.

(До себе в Бабельсберг Штірліц повернувся пізно. Він відімкнув двері, простяг руку до вимикача, але почув голос, дуже знайомий і тихий:

— Не треба вмикати світла.

«Холтофф, — зрозумів Штірліц. — Як він потрапив сюди? Щось сталося, і, мабуть, дуже важливе…»)

Надіславши телеграму до Стокгольма, професор Плейшнер найняв номер у невеличкому готелі в Берні, прийняв ванну, потім спустився до ресторану і довго й зачудовано дивився на меню. Він переводив погляд зі слова «шинка» — на ціну, з «омарів» — на ціну, він вивчав цей воскований, з синюватим полиском папір, а потім несподівано для самого себе, засміявшись, сказав:

— Гітлер — сволота!

Він був у ресторані сам-один, на кухні повар брязкав каструлями, пахло топленим молоком і свіжим хлібом. Плейшнер повторив — тепер уже голосніше:

— Гітлер — лайно!

Мабуть, хтось почув його: з'явився молодий рожевощокий офіціант. Він підплив до професора, сяючи усмішкою:

— Добрий день, мосьє.

— Гітлер — собака! — закричав Плейшнер. — Собака! Сволота! Тварюка!

Він не міг дати собі ради — почалася істерика.

Спершу офіціант спробував посміхнутися, він думав, що це жарт, але потім побіг на кухню, і звідти виглянув кухар.

— Подзвонити в лікарню? — спитав офіціант.

— Ти що, збожеволів, — відповів кухар, — до нас у ресторан приїде карета швидкої допомоги! Зразу ж розійдуться чутки, що в нас отруїлася людина.

Через годину Плейшнер виписався з цього готелю й переїхав у приватний пансіон на березі озера. Він зрозумів, що лишатися там після цієї дурної істерики безглуздо.

Істерика спочатку дуже налякала його. Але згодом він відчув полегкість. Він ходив по вулицях, раз у раз оглядаючись: боявся, що в нього за спиною заскриплять гальма, його схоплять під руки мовчазні молодчики, повезуть у підвал і там битимуть за те, що він посмів образити великого фюрера. Але він ішов по вулиці, і нікому до нього не було діла. В кіоску він накупив англійських та французьких газет: на перших шпальтах були карикатури на Гітлера й Герінга. Він стиха засміявся і зразу ж злякався, що знову почнеться істерика.

— Боже мій, — раптом сказав він. — Невже все позаду?

Він ішов на конспіративну квартиру, адресу якої йому дав Штірліц, безлюдною вулицею. Оглянувшись кілька разів, професор раптом — і знову несподівано для себе — став кружляти у вальсі. Він наспівував собі під ніс якийсь старовинний вальс і в захваті кружляв, по-старомодному човгаючи носками черевиків і роблячи такі пробіги, які — він це пам'ятав — робили естрадні танцюристи на початку століття.

Двері йому відчинив високий дебелий чоловік.

— Отто просив передати, — сказав професор слова пароля, — що вчора ввечері він чекав вашого дзвоника.

Заходьте, — сказав чоловік, і Плейшнер увійшов до кімнати, хоча не мав права цього робити, не діждавшись відзиву: «Дивно, я був дома, але, мабуть, він переплутав номер».

П'янкий подих свободи покепкував з професора Плейшнера: Явочну квартиру радянського розвідника провалили фашисти, і тепер тут чекали «гостей». Першим гостем був зв'язковий Штірліца — професор Плейшнер.

— Ну? — спитав високий чоловік, коли вони зайшли до кімнати. — Як він там?

— Ось, — сказав Плейшнер, простягаючи йому крихітну ампулу, — тут усе сказано.

Це його врятувало: німці не знали ні пароля, ні тих можливих людей, які мали прийти на зв'язок. Тому було прийнято рішення: якщо зв'язковий не зайде без відзиву, його треба схопити і, усипивши, вивезти до Німеччини. Якщо ж він вступить у контакт, установити за ним спостереження і таким чином вийти на головного.

Високий чоловік пішов до сусідньої кімнати. Там він відкрив ампулу і розіклав на столі аркушик цигаркового паперу. Цифри складалися з донесення. Такі самі цифри лежали зараз у центрі дешифрування в Берліні: таким же самим шифром передавалися донесення російською радисткою, яка дала згоду працювати на Гіммлера.

Високий чоловік простяг донесення своєму помічникові й сказав:

— Негайно в посольство. Передайте нашим, щоб організували спостереження за цим типом.