П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

рішенню, знайшов вихід із цих надзвичайно бридких обставин (очі посередника вже виблискували норовливістю й неприємною поволокою сліз). Він попрохав показати йому рабів-чоловіків, щоб він мав згодом змогу обрати собі. Посередник та його простакуваті й тямущі душогуби, котрі геть усі були підлітками, хоча годі було визначити, якого вони віку, не поспішали робити висновків. Кинулися вдовольняти покупця: враз в іншій кімнатчині набралася дюжина рабів-чоловіків, які, щойно Тристрам зайшов, за наказом, як і жінки, поспішно почали роздягатися. Ці з іноземця не сміялися й не кепкували. Дехто з них також прихильно, ласкаво, віддано й слухняно усміхається. Але решта незворушні, із засмученими або ж витріщеними від подиву очима, сповненими розгубленості й страху. Ті були, певно, ефіопами й, мабуть, не мусульманської віри, і їх охопило раптове й сильне відчуття, немов зневажили їхню невинність (хтозна, з якими гнітючими табу воно було пов’язане). Якби Тристрам, замість того, щоб, перебуваючи там, сповнившись невиявленим розумінням своїх „братів“-негрів, захотів скоїти злочин із автоматом у руках, як морський піхотинець чи колись хтось із його пращурів-військових, погрожуючи їм і підкорюючи не грошима, а силою, результат, певно, нічим би не відрізнявся. Той натовп молодиків з дряхлими, обвислими членами знаходилися на іншому березі і були пов’язані з Тристрамом хіба що екзистенційно (тут могли стояти й бідні селяни-європейці), тоді як їхній культурний ххх загубився десь у ххх далечіні. Отож, надпросунутий Тристрам Вокер наразі ризикував нічим не розжитись: ані приватним (садистським) досвідом, ані суспільним (пізнати світ, відмінний від власного, який тоді лише починали називати „Третім Світом“). Саме непристойність першого мала породити неповторність другого. Втім, підтвердження демократичної прогресивності Тристрама неодмінно можна було передбачити. Натомість, залишившись таким, яким був раніше, розчарувавшись в „іншому“ світові, який не розкрив перед ним свої обійми, щоб пригорнути до грудей, хоч штовхало його туди нехай і непристойне, але справжнє бажання до пізнання, — у супроводі душогубів, у чиїх очах відчайдушно й погрозливо блищало сподівання на винагороду навіть за незроблене діло, Тристрам знову вийшов у галерею. Одначе саме у цій галереї Тристрамові являлося видіння. Це була дівчинка дванадцяти чи тринадцяти рочків, а може, й молодша. Її врода була такою викінченою й надлюдською, що видавалася майже металевою (окрім кольору шкіри): ніби бенінська маска із виточеними й досконалими обрисами, мов у рослин{33}. Сукенка була як у селянки, бідної-бідної: якась вицвіло-рожева цвітаста ганчірка, вузенька на грудях і широка внизу, доходячи аж до колін. Та щойно Тристрам побачив її, дівчинка прудко розвернулася й зникла з очей. Але Тристрам знав напевне: неодмінно купить саме її. Він зразу без вихилясів заявив про це посереднику. Той, як завжди, спочатку розгубився, але згодом, попитавши своїх неповнолітніх сухоребрих поплічників, усе-таки повів Тристрама в третю кімнату, де зібралися діти. Вона теж була там, серед інших дітей, проте, покірна й горда, наче солдатик, стояла у перших лавах. Мабуть, вона все вже втямила й блискучим, сповненим рішучості поглядом погоджувалася, щоб її купили в рабство й купив саме цей хазяїн. Справу, яка принесла задоволення геть усім, швиденько (відносно швиденько) було зроблено.

Тристрам винайняв в іншому, розкішно-європейському, кінці Хартума на березі Нілу маєток із садочком. Переважно там було таке відчуття, ніби стояв спекотний літній день „au bord de la Seine“[123]. Сховавшись на своїй віллі, де міг спокійно „дозволити собі свою примху“, тим паче, що тут ніхто не має жодного наміру кпити з того, як поводиться громадянин Британської Співдружності, пишучи статті, якими він розраховував оплатити свою подорож, почав випробовувати використання „philosophie du boudoir“[124]. Ось, наприклад, протягом усього часу, поки він сидів за столом, пишучи статті, він примушував свою чорну рабинечку Джану сидіти за столом із членом свого хазяїна в роті, навіть тоді, коли він геть не стояв. Нехтування цим обов’язком передбачало наперед визначене, ніби за справедливим законом, покарання батогом: батожив двічі, якщо дівча хоч на одну мить, чи то за покликом природи, чи то через дівчачу неуважність, відірвалось від хазяйського довбня: звісно, кількість ударів неухильно зростає пропорційно силі непокори. Отак, уткнувши члена Джанні в ротик, Тристрам просиджував останні три години до обіду і аж до пізнього пообіддя (це були його робочі години). Майбутні покарання записувались у нотатник й увечері видавалися всі заразом. Дитина вважала таку поведінку цілком природною, тож і оком не кліпала, хоч який був привід чи хоч яка ххх: власне рабство вкоренилося у її свідомості. Й що більш покірно вона мирилася з тим, що вона рабиня, із болем та тортурами, побиттям, яке чинив над нею її хазяїн, тим жорстокішим та задоволенішим цей хазяїн ставав. Поза тим, він зрозумів, що дівчина без жодного здивування ставилася до перепадів його настрою та змін у поведінці.

Тристрам, певна річ, був із нею ввічливим, ласкавим і добрим, окрім часу, коли вирішував зайнятися своїми садистськими розвагами. Без жодного насильства, лише завдяки нагальному наказу, він переходив до своїх забав. Та й, власне, сама дівчинка ніколи не замислювалася, як же її „хазяїн“ може із доброго, майже співчутливого до її долі ставлення, якого вона раніше ніколи до себе не відчувала, так несподівано, під будь-яким безжальним приводом перетворюватись на карателя, що завдає їй ще безжалісніших додаткових покарань. Тристрам зауважив, що саме через це він знову ставав поводитися по-хазяйському, ба навіть церемоніально. Та так само природно, як дівчина ставилася до його жорстокості та покарань, вона сприймала і його доброту та увічливу прихильність: вона ані краплі не була йому за це вдячна, втім, зрештою, як і не відчувала образи за те зло, яке він заподіював їй. Під час їхніх сексуальних церемоній, які вона виконувала так само старанно, із почуттям гідності та навіть, прагнучи зробити якнайкраще, як діти виконують доручення чи обов’язки, які на них покладено, — годі було зрозуміти, які думки сновигають у її голові. Вона вже не була така гарна, як тоді, коли він уперше побачив її на балконі готелю „Національ“, вона змарніла, змиршавіла, посмутніла: лише так опосередковано виявлялися її почуття. Коли він карав її, дівчина, як належить, спочатку кричала й плакала, а потім різко замовкала. Коли чоловік, перервавши свої церемонії, був у гарному гуморі й добре з нею поводився, вона не виявляла до нього жодних почуттів. Лише коли дівчина їла, в її очах світилося пожадливе блаженство. Врешті-решт, Тристрамові це теж впало в око. Тоді до його церемоніалу увійшло ще й „позбавлення рабині їжі“. Вчинивши так уперше, Тристрам відчув неабияку насолоду. Того дня вона