П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Або батракуй, як раб, або Мекки не побачиш (та ще й додому повернутися ніяк). Старі та кволі вимирають ще в дорозі. А ті, хто дістався до Червоного моря чи до Порт-Судану[117], хоча радше за все то якесь Богом забуте маленьке море неподалік, нарешті можуть зійти на борт, сподіваючись, що їхній шлях на Голгофу завершено. Та щойно вони дістануться узбережжя Червоного моря, десь неподалік міста Джидда (ніхто ж не збирався неодмінно доправити їх до Мекки), їх схоплюють, надягають кайдани й перетворюють на рабів (2)[118]. Та гаразд, усе це не більш як екскурс, втім, мабуть, надто кумедний, щоб насправді бути „правдивим“…

Одначе прошу пам’ятати, що оповідач ваш — газетяр. „Правдивість“ нашої оповідочки символічна, а от є в ній одна вагома дрібничка, такий собі відступ всередині відступу. Декого з цих „паломників“, як і решту молодих негрів, мені вилетіло з голови, звідки вони (може, з язичницького півдня Судану?), хапають та продають у рабство, перш ніж вони дістануться протилежного берега Червоного моря. Таке буває в околицях Хартума, мабуть, десь у древньому місті Абадам (зведеного ще ххх ххх), у якому стоять низенькі халупки з мулу вохряного кольору із високими мурами, що ревниво ховають майже святобливу інтимність сільських осель, їхні великі, вкриті пилюкою майданчики під сліпучим сонцем, вглибині яких ростуть якісь дивовижні буґенвілеї чи червона акація… Ці ринки існують на межі закону, але за режиму Аббуда{32} (3)[119] до них ставляться більш-менш терпимо. Хай там як, а будь-хто, маючи бажання, може знайти можливість таємно потрапити на торги, де продають рабів, і купити собі дівчинку чи хлопця за відповідну суму, скажімо, десь за три тисячі чотириста лір. Тристрама (звісно, з іронією) вразила ця історія. Він вирішує (з тією ж таки іронією) вирушити у подорож до Хартума, щоб купити собі рабиню. Здається, він був гетеросексуалом. Отож було покладено початок тому, що так і хочеться назвати його „анабазисом“[120]. І справді треба було дістатися в глиб території (Середній Схід та суданські області), місцезнаходження якої наш подорожувальник добре знав, але була вона йому зовсім незнайома, і залишити позаду знайомі місця, власне, саме ті місця, які він знав по-справжньому: Англію, Європу (прошу просто зауважити, що це країна західної цивілізації). Хоча наш блискучий Тристрам завжди був „свідомий“, що десь існує інший світ, який він, не вагаючись, як людина прогресивна, наділяв таким самим достоїнством, як і його власний… Та „усвідомлення“ — це одне, а „знання“ — зовсім інше. Тим паче, що соціальна культура Тристрама, вочевидь, була надзвичайно шляхетною, дуже схильною до пізнання на власному досвіді, й прагматичною, яка довіряє лише дослідженням „у царині“ (навіть якщо він був „розбещений“ ідеологіями з утопістського, догматичного, грубо раціонального континенту). За час його відносно тривалого анабазису, попри те, що Тристрам летів літаком, до його свідомості дійшло дещо, з чим із соціальної точки зору він погоджувався, але у що десь у глибині душі (і саме із соціальних причин) не хотів вірити: справжня дійсність того іншого світу. Одна справа — мріяти про сонце Хартума, й зовсім інша — жити під його променями, пропустити його крізь себе, його безмовність, ˂…˃ тощо. Уявляти собі людину, яка може звести з работоргівцями, — це одне, а побачити цю особу з плоті і крові (то був чоловік високий, товстий, по-дитячому манірний, мав густі вуса, одягнений був у білий бурнус, під яким виднілися чорні штани європейського крою й черевики, які ніби закам’яніли від пилюки, що в них пов’їдалася). Рабів продавали потай, у малесенькому готельчику, перший поверх якого був ще й баром (то була безлюдна простора кімната, просякнута смородом із вбиральні поруч, у якій навколо унітазів стояли калюжі сциклиння). Віконця у кімнаті виходили на білий внутрішній дворик із дерев’яними, громіздкими, роз’їденими сирістю галереями, що йшли навколо будівлі. У кімнатці стояли сіруваті койки, декілька так само громіздких, півзогнилих стільців, на умивальнику висіла ганчірка. У цих кімнатках було по три-чотири раба, геть усі упрілі від поту (бо тут не було навіть вентиляторів, які відчайдушно й майже даремно крутилися у порожній залі бару). Тристрам гадав, що раби в кімнаті будуть голі, але натомість побачив, що всі вони вбрані дуже скромно. А коли він спитав у ххх, чи можна глянути на роздягнену рабиню, щоб легше було обирати, зауважив, що неабияк спантеличив усіх своїм проханням, а потім вони ніби заметушилися. Тристрам зрозумів, що схибив, і, відповідно до своїх поглядів, враз іронічно пристосувався до обставин. Усі на хвилину пожвавились: коли треба було одночасно піти проти негритянського й мусульманського пуританства, нікуди не подінешся від невеличкого переполоху. Та — який вплив має біла людина! — за мить Тристрама провели в іншу кімнатчину, з вентилятором, куди зараз же понаводили рабинь, котрі, ніби за наказом, почали знімати одяг. Вони навіть якось залюбки роздягалися. Вони весело сміялися, як сільські дівчата, показуючи свої блискучі зуби й поглядаючи на покупця з якоюсь насмішкуватою зухвалістю (ніби, десь глибоко всередині керуючись своїм негритюдом[121], вважали цього білого „чужинцем“, достоту так само, як він, у глибині душі, вважав іншими їх: вони настільки чужі між собою, що ніякої згоди між ними бути не може, навіть згоди морально неприйнятної, драматичної, сороміцької, яка існує між тим, хто купує людське створіння, й тим, кого купили!). Очевидно, ці жінки почувалися настільки інакшими, настільки далекими від цього чоловіка, що намірився їх купити, що вважали цю купівлю неіснуючим фактом, чи таким, що анітрохи не стосується їхнього справжнього життя. Спостерігаючи за обличчями, що сміялися й підбурювали, Тристрам подумав про повій. Часом дійсно буває, що шльондри ставляться до своїх клієнтів надміру зухвало (навіть насмішливо). Думка про повій у чоловіка враз пов’язалася з обманом. Ці жінки — звичайнісінькі повії, котрі згодилися на гру, де торгують рабинями, розпочав яку чорний товстий вусатий чоловік, що, безперечно, був безсоромним шахраєм (як завжди зі своїм обманом він був поєднаний зв’язкомb[122] нерозривним і страшним). Тристрам відразу втямив, що зараз не час кидатися неприкритими звинуваченнями, тож, стримуючи своє роздратування, викурюючи люльку, сказав лише, що не вподобав жодної. А дівчата й надалі сміялися, позираючи на нього, ніби кепкуючи із жалюгідної слабкості, яку він виказав, попросивши показати йому їх оголеними. Та прихований смисл цього сміху був настільки далеким і настільки безнадійно чужим, що Тристрам замислився, чи варто йому непокоїтися. Та саме в цю мить він, завдяки несподіваному навіть для себе самого